Глава 21. Полювання

Першу ніч Лоррейн провела в покинутій стайні.

Вона вибрала її не через зручність. Зручності давно перестали бути критерієм, за яким вона приймала рішення. Стійло біля дальньої стіни було напівзруйноване, дах протікав, а під ногами лежала суміш соломи, землі й старого гною. Зате з вузького вікна над дверима проглядалася дорога, а зсередини можна було почути кожного, хто наближався до подвір’я.

Лоррейн сиділа на перевернутому дерев’яному відрі. Вона зняла рукавицю й подивилася на долоню. На шкірі залишився темний слід від металу корони. Вона носила її стільки років, що іноді забувала про її вагу, але не про те, що саме вона означала. Влада, відповідальність, право наказувати. І обов’язок виконувати накази, навіть коли вони суперечили всьому, що ще залишалося від неї самої.

Того дня вона зняла корону перед Кассіаном.

Не віддала. Не поклала перед ним на стіл, як знак примирення чи прохання. Просто зняла й залишила, ніби нарешті визнала: річ, яка стільки років визначала її місце у світі, більше не могла визначати її вибір.

А потім утекла.

Лоррейн провела пальцями по волоссю, витягла шпильку й тугіше затягнула косу.

За дверима скрипнула хвіртка. Лоррейн миттєво підвелася, вихопивши кинджал з чобота.

- Якщо ви там вирішили померти від цікавості, то краще зробіть це тихо, - промовила вона.

За дверима запала тиша. Потім озвався чоловічий голос:

- Я шукаю свого коня.

- Співчуваю. Сподіваюся, він розумніший за господаря.

- Пані, я не збираюся вам шкодити.

Лоррейн завмерла. Не через слова. Через те, як вони прозвучали: виснажено, без погроз і без намагання переконати її у власній чесності.

Вона відчинила двері рівно настільки, щоб побачити чоловіка. Той стояв із піднятою рукою, ніби хотів продемонструвати, що не має зброї. На вигляд йому було років сорок. Зношений плащ, мокре волосся, брудні чоботи. За його спиною виднілася стара кобила, прив’язана до огорожі.

Чоловік подивився на кинджал у її руці, а тоді - на обличчя. Впізнавати її він не повинен був. Без корони, без чорного плаща з відзнаками, без охорони вона скидалася на звичайну жінку, яка надто довго перебувала в дорозі.

Але погляд чоловіка затримався на її руках. На мозолях від зброї. На тонких шрамах уздовж пальців.

- Ви солдат? - запитав він.

- Ні.

- Тоді чому тримаєте ніж так, ніби збираєтеся мене вбити?

- Бо ви ставите надто багато запитань.

Чоловік повільно опустив руку.

- Я не маю часу сваритися. Мені потрібно дістатися до села, поки не стемніло.

- То їдьте.

Він не рушив.

- Дорогою патрулі. Шукають жінку.

Лоррейн не змінила виразу обличчя, але пальці на руків’ї кинджала стиснулися сильніше.

- Жінок багато.

- Кажуть, ця жінка командувала військом. І вбила королеву Альбіону.

Слова зависли між ними.

Чоловік дивився на неї вже інакше. Він ще не впізнав Лоррейн, але тепер розумів, що перед ним хтось, кому ця історія небайдужа.

- А ви вірите всьому, що кажуть патрулі? - запитала вона.

- Я вірю тому, що бачив сам. А бачив я, як солдати забрали мого старшого сина за те, що він не захотів віддати їм останнього коня. Молодшого вони вбили ще до того, як я встиг пояснити, що кінь належить не мені, а сусідці.

Лоррейн опустила кинджал на кілька дюймів.

- Чия форма?

- Ноктаріумська.

Відповідь була короткою. У ній не було ні виправдання, ні спроби перекласти провину на ворога.

- Мій син служив у вашій армії, - додав чоловік. - Я пишався ним. Думав, королівське військо захищатиме таких, як ми. А тепер я навіть не знаю, чи маю право вимовляти слово "король" без прокльонів.

Лоррейн відчула, як усередині повільно стискається щось важке. Вона могла б сказати, що не всі солдати однакові. Що накази не завжди доходять до кожного підрозділу. Що війна вимагає рішень, яких ніхто не хоче ухвалювати. Вона знала всі ці аргументи. Не раз використовувала їх перед офіцерами, коли втрати були неминучими, а мета - важливішою за окремі життя.

Але чоловік не питав її про стратегію. 

Він говорив про синів.

- Як вас звати? - запитала вона.

- Кайл.

- Кайле, вам краще не затримуватися тут.

- Це ви мені кажете?

- Я кажу, що наступний патруль може не захотіти слухати вашу історію.

Він уважно подивився на неї.

- А ви не хочете її слухати?

Лоррейн могла відповісти, що не має часу. Що не зобов’язана вислуховувати кожного чоловіка, який втратив родину через війну. Що її власні втрати нікуди не зникнуть від того, що вона визнає чужі.

Натомість вона відступила від дверей.