Глава 18. Біла королева

Лоррейн стояла над картою в командному наметі, розглядаючи позначені чорнилом позиції, коли до неї підійшов один із розвідників. За останні години він устиг двічі доповісти про пересування альбіонських підрозділів, і обидва рази його повідомлення підтверджували одне: захисники не збиралися віддавати фортецю без бою.

- Королівський загін розмістився біля старої дороги, ваша величносте, - доповів він. - Не наближається до наших передових позицій. Вони розбили табір за межами досяжності луків.

- Чисельність?

- Невелика охорона. Основна частина супроводу залишилася далі, біля перехрестя.

- Хто командує?

Розвідник на мить затримав погляд на карті.

- Королева Альбіону, Мілла.

Лоррейн не ворухнулася. Лише пальці, якими вона притримувала край пергаменту, повільно розтиснулися.

Вона знала, що Мілла прибула на фронт. Кассіан не залишив їй можливості вдавати, ніби наказ стосувався когось іншого, а тепер ця звістка перетворила його слова на щось відчутніше за погрозу. Королева Альбіону перебувала достатньо близько, щоб Лоррейн могла виконати наказ, і достатньо далеко від основних сил, щоб її зникнення не обернулося негайною битвою між двома арміями.

Саме так Кассіан і розрахував.

- Вона оглядала позиції? - запитала Лоррейн.

- Поки що ні. Її люди облаштували тимчасовий табір. За нашими спостереженнями, королева прибула не для участі в штурмі.

- У неї немає причин брати на себе командування облогою. Вейрхольм - не місце для королеви, яка хоче довести свою хоробрість.

Розвідник мовчки схилив голову. Він не знав, чи це була оцінка противника, чи спроба переконати саму себе.

- Залиште спостерігачів на старій дорозі. Не наближайтеся до її охорони й не провокуйте зіткнення. Якщо альбіонці змінять розташування, я хочу знати про це до того, як вони встигнуть зняти намети.

- Так, Ваша Величносте.

Коли розвідник вийшов, Лоррейн ще деякий час дивилася на карту. Мілла не була військовою загрозою сама по собі, принаймні не такою, яку неможливо було врахувати. Її прибуття могло мати політичну мету: підтримати гарнізон, показати солдатам, що королівська родина не покинула їх, або підготуватися до переговорів, якщо становище фортеці стане безнадійним.

Проте наказ Кассіана не залишав місця для припущень.

Лоррейн мала вбити її.

Не полонити, не використати як заручницю, не спробувати обміняти на поступки. Убити - і зробити так, щоб після цього ніхто не зміг довести, що за смертю королеви стояв Ноктаріум.

Вона могла відмовитися. Вже відмовилася, коли Кассіан уперше вимовив наказ уголос. Та відмова нічого не змінила. Король не сперечався, не підвищував голосу й не намагався переконати її в необхідності вбивства. Він просто назвав імена людей, чиї родини опинилися в його руках, і пояснив, що станеться з ними, якщо Лоррейн вирішить поставити власні переконання вище за наказ монарха.

Він не вимагав від неї любові. Не вимагав відданості. Він вимагав результату.

Лоррейн згорнула карту.

- Покличте капітана варти.

До табору Мілли вона вирушила без королівського почту. На ній був темний плащ без знаків розрізнення, поверх бойового одягу - чорна куртка, застібнута до горла. Волосся Лоррейн зібрала в тугу косу, а меч залишила в піхвах. Вона не хотіла, щоб альбіонські вартові побачили в її появі початок нападу, хоча прекрасно розуміла: сама її присутність могла змінити поведінку будь-якого солдата, який упізнає Чорну королеву.

Тому вона обрала стару дорогу, що вела до невеликої кам'яної каплиці за покинутим хутором. Колись там молилися подорожні, які прямували до Вейрхольма; тепер дах частково провалився, вікна були вибиті, а двері давно зникли. Від табору Мілли сюди можна було дістатися за кілька хвилин. Водночас каплиця стояла осторонь основних шляхів, і випадковий патруль навряд чи звернув би на неї увагу.

Лоррейн не розраховувала на випадковість. Вона розраховувала на те, що королева Альбіону погодиться на зустріч.

Запрошення передав посланець, який не назвав її імені. У записці було лише кілька слів: "Якщо ви хочете поговорити про Вейрхольм, прийдіть до старої каплиці. Без супроводу."

Відповідь прийшла швидше, ніж Лоррейн очікувала.

"Я прийду. Але якщо це пастка, ваші люди не встигнуть вас урятувати."

Лоррейн прочитала ці рядки двічі. Потім спалила записку над свічкою.

Мілла не була наївною. Це ускладнювало справу.

Коли Лоррейн увійшла до каплиці, королева вже чекала на неї біля розбитого вівтаря. На ній була світла дорожня сукня під коротким білим плащем, без важких прикрас і без корони. Світле волосся спадало на плечі м'якими пасмами, а на поясі висів тонкий меч, більше схожий на зброю для самооборони, ніж на бойовий клинок. Вона не мала вигляду людини, яка прибула на фронт, щоб командувати облогою, однак у її поставі не було й тіні безпорадності.

Мілла дивилася на Лоррейн спокійно, наче перед нею стояв не найнебезпечніший воєначальник Ноктаріуму, а давня знайома, з якою нарешті вдалося домовитися про розмову.