Глава 10. Гамбіт

Війна не чекала ранку. Коли над табором почало світати, Лоррейн уже сиділа над картою Дорнхейма. Чорна фігура все ще стояла на фортеці. Біла - на західному підході. Між ними залишалося кілька порожніх ділянок карти, які ще вчора здавалися просто простором. Тепер Лоррейн знала: саме там вирішуватиметься наступний хід.

Вона не торкалася білої фігури. Не було потреби. Едріан уже зробив достатньо, щоб вона зрозуміла його намір. Він не поспішав брати Дорнхейм. Не намагався прорватися до мурів. Не кидав армію на фортецю, хоча чисельність дозволяла йому перевірити її оборону.

Він чекав. І Лоррейн знала, чого саме.

Їй доведеться вийти. Дорнхейм не можна було залишити без захисту. Постачання проходило трьома дорогами, а дві з них уже перебували під постійним спостереженням Альбіону. Якщо ворог перекриє третю, гарнізон опиниться відрізаним від основної армії. Тоді Едріан переможе навіть без штурму.

Лоррейн підняла голову, коли до намету увійшов Орден.

- Розвідка повернулася.

- Доповідай.

- Альбіонці залишили західну позицію.

- Повністю?

- Ні. Частина сил залишилася.

- Скільки?

- Приблизно чотириста.

- А основні?

- Рухаються на північ.

Вона кілька секунд мовчала.

- Не вірю.

- Я теж.

- Тоді чому вони показують нам саме це?

Орден поклав на стіл другий звіт.

- Є ще одне.

Лоррейн прочитала. Потім підняла очі.

- Кавалерія?

- Так.

- Де?

- Південніше.

Вона знову подивилася на карту.

- Три напрямки.

- Так.

- І жоден не виглядає справжнім.

- Саме так.

Лоррейн усміхнулася без радості.

- Нарешті.

- Що?

- Він перестав робити вигляд, що хоче, щоб я повірила.

Орден нахмурився.

- Що ви маєте на увазі?

- Тепер він хоче, щоб я вибрала, чому саме не вірити.

Вона взяла чорну фігуру. Пересунула її з Дорнхейма на південну дорогу.

- Не реагуємо.

- На жоден напрямок?

- Поки що.

- А якщо це справжня атака?

Лоррейн повернулася до нього.

- Тоді ми дізнаємося, коли вона почнеться.

Перші два дні минули майже без бою. Майже. На північній дорозі двічі з'являлася альбіонська кіннота. Вона не вступала в сутичку. Показувалася на відстані, змушувала ноктаріумські дозори займати позиції, а потім зникала.

На півдні було те саме. Невеликий загін. Кілька світлових спалахів. Потім тиша.

Лоррейн не переслідувала. Вона не дозволяла своїм командирам реагувати на кожен рух ворога. Але це мало свою ціну. Люди нервували. Вони не знали, звідки прийде удар. Саме цього Едріан і хотів.

На третій день біля західного тракту зник один із розвідувальних загонів.

На четвертий повернулися двоє. Один був поранений. Інший не міг говорити без того, щоб не кашляти кров'ю.

- Скільки їх було? - запитала Лоррейн.

- Не знаю.

- Приблизно.

— Більше тисячі.

- Піхота?

- Піхота й маги.

Лоррейн подивилася на Орден.

- Нарешті.

- Це напад?

- Ні.

- Чому?

- Бо якби він хотів напасти, ми б уже билися, - вона підвелася. - Він показав силу.

- Для чого?

- Щоб ми перекинули туди резерв.

- А якщо не перекинемо?

- Тоді він покаже більше.

І Едріан показав. Наступного ранку на західній дорозі з'явилися прапори Альбіону. Цього разу їх було багато. Надто багато, щоб ігнорувати. Ноктаріумські війська зайняли оборонні позиції. Лоррейн особисто прибула на західний схил. Вона бачила білу армію. Десятки прапорів. Кіннота. Піхота. Маги.

Але головного не було. Едріана.

- Де він? - запитала вона.

Розвідник показав на північ.

- Його там не бачать.

Лоррейн насупилася.

- Тоді це не головна армія.

- А якщо головна?

- Він би був тут.

Вона дивилася на біле море прапорів. І вперше відчула, що Едріан починає грати небезпечніше. Не тому, що став агресивнішим. Тому, що став терплячим.