Глава 9. Ранок

Ранок настав тихо. Після нічної бурі це здавалося майже неприродним. Ще кілька годин тому вітер бився об старі мури з такою силою, що здавалося, ніби фортеця ось-ось розсиплеться під його ударами. Сніг засипав подвір’я, приховав дороги, стер сліди людей і коней, відрізав одну армію від іншої, змусив ворогів залишитися під одним дахом.

Тепер же над горами стояло бліде зимове сонце. Сніг блищав на мурах. Вітер стих. Лише подекуди з дахів падали важкі грудки снігу, розбиваючись об каміння.

Лоррейн прокинулася ще до того, як у фортеці почали рухатися люди. Вона не одразу підвелася. Кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю.

Потім згадала ніч. Едріана. Його руку на своєму зап’ясті. Його голос.

Ти брешеш.

Лоррейн стиснула щелепи й сіла. Це була дурість. Не його слова. Її власна реакція на них. Вона не мала права дозволяти собі думати про вчорашню ніч більше, ніж вимагала військова необхідність. Вона була королевою Ноктаріума. Він - королем Альбіону. Їхні держави воювали. Їхні армії вбивали одна одну. Все інше було шумом, який не мав жодного значення.

Лоррейн піднялася, поправила пояс із мечем і підійшла до входу.

- Ваша Величносте.

Один із вартових одразу випростався.

- Що?

- Буря стихла.

- Я бачу.

Вона вийшла надвір. Холод ударив у обличчя. Після задушливого повітря фортеці він навіть здався приємним.

Лоррейн зупинилася на верхньому майданчику біля стіни. Звідси відкривався краєвид на долину.

Буря змінила все. Дорога, якою вони прийшли, майже зникла. Сніг лежав нерівними хвилями, подекуди сягаючи колін. На схилах виднілися темні плями каміння, а між ними - сліди, які вітер ще не встиг стерти.

Лоррейн відразу помітила людей. Альбіонці вже збиралися. Їхня дисципліна не постраждала навіть після ночі в чужій фортеці. Солдати перевіряли ремені, зброю, коней. Поранених готували до перевезення. Кілька офіцерів стояли над картою просто у дворі.

Лоррейн перевела погляд далі. Едріан стояв біля коня. Він розмовляв із одним із командирів, але раптом підняв голову. Їхні погляди зустрілися. На цей раз він не усміхнувся. Лоррейн теж.

Він коротко кивнув. Вона відповіла таким самим рухом. І цього мало вистачити.

Вчора вони домовилися: зранку кожен повертається до своєї армії. Жодних зайвих слів. Жодних боргів. Жодних пояснень.

Лоррейн уже збиралася відійти, коли Едріан сказав щось своєму командирові й попрямував до сходів. Вона залишилася на місці. Він піднявся на стіну. Зупинився за кілька кроків від неї.

- Ти вже вирішила, як повернешся до своїх?

- Так.

- Якою дорогою?

Лоррейн подивилася на нього.

- Це військова інформація.

- Тоді не відповідай.

- Я й не збиралася.

- Добре.

Вони знову замовкли. Це мовчання було дивним. Не ворожим. Але й не дружнім. Просто надто насиченим усім, чого вони не сказали вночі.

Едріан першим порушив його.

- Твої люди готові?

- Майже.

- Поранені?

- Семеро.

Він кивнув.

- У мене більше.

- Скільки?

- Двадцять три, яких можемо перевезти. Ще кількох не знайшли.

Лоррейн подивилася вниз.

- Наших теж.

- Знаю.

- Ти залишиш пошукову групу?

- Так.

Вона кивнула.

- Ми теж.

Едріан подивився на неї.

- Це не змінює перемир'я.

- Я знаю.

- Просто хотів, щоб ти це знала.

Лоррейн трохи примружилася.

- Я не думала, що ти спробуєш використати пошукові групи для нападу.

- Я теж так подумав.

- Тоді навіщо сказав?

Він не відповів одразу.

- Не знаю.

Лоррейн затримала на ньому погляд. Ця відповідь їй не сподобалася. Надто чесна. Або надто добре зіграна. Вона відвернулася.

- Це погана звичка.

- Яка?

- Говорити те, чого не можеш пояснити.

- А ти завжди пояснюєш усе, що говориш?

- Намагаюся.

- Не завжди виходить.

Вона подивилася на нього.

- Не починай.

- Я нічого не починав.

- Саме це ти й робиш.

Едріан ледь усміхнувся.

- Тоді, мабуть, нам краще розійтися, поки ти не вирішила, що я знову намагаюся щось зрозуміти.