Глава 5. Противник

Наступні три дні після бою біля перевалу минули для Ноктаріума незвично тихо.

Не настільки тихо, щоб можна було говорити про перемир'я, але достатньо, аби солдати встигли поховати загиблих, перев'язати поранених і привести до ладу зброю. На східному схилі ще залишалися сліди темної магії: чорні прожилки на камені, обпалена трава, залишки рун, які поступово втрачали силу. Біля кам'яної гряди лежали зламані списи й уламки щитів, а в низині темніли плями крові, які сніг уже починав прикривати тонкою білою кіркою.

Лоррейн прийшла туди сама.

Вона не любила оглядати поле бою після завершення битви. Не тому, що боялася побаченого. До крові, смерті й запаху обпаленої магією землі вона звикла настільки, що давно перестала реагувати на них так, як реагували новобранці.

Її дратувало інше.

Після бою все ставало надто зрозумілим. На карті люди були позначками. На полі вони перетворювалися на тіла.

Лоррейн зупинилася біля кам'яної гряди, де Третій полк провів короткий контрудар. Вона нахилилася й підняла з землі металеву застібку від військового плаща. На ній ще залишалася емблема одного з загонів.

- Це належало Севену, - почувся голос позаду.

Лоррейн не обернулася. Орден підійшов ближче й зупинився за кілька кроків.

- Командиру першої роти?

- Так.

- Він загинув?

- Поранений. Втратив свідомість під час відступу, але його винесли. Лікарі кажуть, що виживе.

Лоррейн поклала застібку на долоню.

- Добре.

Орден трохи помовчав.

- Третій полк втратив тридцять одного.

Лоррейн підняла погляд.

- Загиблих?

- Так.

Вона знала, що це небагато для такого маневру. Але ці цифри не приносили їй полегшення.

Тридцять один.

Не три десятки.

Тридцять один окремий солдат, який до того ранку мав ім'я, голос, дім або хоча б місце, куди хотів повернутися.

- Передай командиру полку, що він правильно виконав наказ, - сказала вона.

- Передам.

Орден уже хотів відійти, але Лоррейн зупинила його.

- Імена загиблих принеси мені ввечері.

Він здивовано подивився на неї.

- Усі?

- Усі.

- Ви хочете внести їх до звіту?

- Ні.

Лоррейн знову перевела погляд на поле.

- Я хочу знати, кого саме ми залишили тут.

Орден нічого не відповів. За кілька хвилин він пішов.

Лоррейн залишилася сама.

Десь далеко, за кількома рядами пагорбів, починали дзвонити дзвони. Альбіонські. Їхній звук був слабким, але вітер приносив його сюди, змішуючи з шумом табору.

Лоррейн дивилася в той бік.

Там був Едріан. Її противник. Король Альбіону. Людина, яка вже двічі мала можливість знищити її. І двічі не скористалася нею.

Першого разу це можна було пояснити боєм. На полі завжди існували фактори, яких не бачила навіть людина, що стояла поруч.

Другого разу пояснення було складніше.

Вона згадала момент, коли Третій полк відходив до кам'яної гряди. Альбіонська кавалерія вже могла завдати значно більшого удару. Якби Едріан наказав їй продовжити переслідування, частина Третього полку опинилася б відрізаною від прикриття.

Але він зупинив їх. Не одразу. Саме тоді, коли зрозумів її задум.

Лоррейн повільно стиснула застібку в руці. 

Можливо, він просто не хотів ризикувати власною кавалерією. Можливо, розрахував, що переслідування заведе його надто далеко. Можливо, побачив пастку раніше, ніж вона очікувала.

Цього було достатньо. Не потрібно було вигадувати інше.

Вона відвернулася від пагорбів і повернулася до табору.

Того ж вечора Лоррейн сиділа у своєму наметі над звітом.

На столі лежала карта перевалу, поруч - донесення розвідників і список втрат. Вогонь у невеликій жаровні майже згас, але вона не звертала на це уваги.

- Тридцять один, - тихо сказала вона, проводячи пальцем по листу.

Двері відчинилися. Орден зайшов без церемоній.

- Приніс.

Він поклав перед нею аркуш. Лоррейн взяла його.

Тридцять один рядок.

Вона читала повільно.

Не запам'ятовувала кожне ім'я, як намагалася робити після Равенхольду, але цього разу не дозволила собі перегорнути сторінку одразу.

Орден стояв мовчки.

- Можеш іти.

- Ваша Величносте...

Лоррейн підняла очі.

- Що?