Глава 3. Король по іншу сторону барикади

В Альбіоні про поразку під Равенхольдом говорили інакше, ніж у Ноктаріумі.

Тут не називали її перемогою Ноктаріума, хоча ніхто в залі військової ради не намагався заперечувати очевидне. Зовнішнє кільце фортеці було втрачене, східна башта лежала в руїнах, а частина гарнізону відступила за другий ряд укріплень. На картах це виглядало як невеликий відступ, однак усі присутні розуміли, що за цими лініями стояли сотні загиблих.

На довгому столі лежала карта Равенхольду. Вона була закріплена по кутах металевими затискачами, але край пергаменту все одно ворушився від протягу. На ньому чорними й білими позначками були нанесені позиції обох армій, місця проривів, магічні бар'єри, резерви та напрямки відступу.

Червоним чорнилом хтось уже позначив нову лінію оборони.

- Ми повинні повернути зовнішнє кільце до кінця тижня, - сказав генерал Арвін, стоячи біля карти. - Якщо дозволимо їм укріпитися, вони використають захоплені позиції для наступного удару.

- Вони вже укріплюються, - відповів інший командувач. - Питання лише в тому, наскільки швидко ми їх звідти виб'ємо.

- Тоді треба атакувати зараз.

У залі запанувала згода.

Едріан мовчав.

Він стояв біля вікна, поклавши одну руку на кам'яне підвіконня. За склом падав сніг, і білі пластівці повільно кружляли над внутрішнім двором. Унизу солдати переносили ящики з кристалами світлої магії, а цілителі поспішали між наметами, встановленими біля казарм.

Равенхольд ще не оговтався після битви.

Так само, як і він.

- Ваша Величносте?

Едріан повернув голову.

- Я слухаю.

- Ми говоримо про контрнаступ.

- Я знаю.

- Тоді чому ви мовчите?

Едріан відійшов від вікна й підійшов до столу. Його погляд ковзнув по карті, зупинившись на зовнішньому кільці.

- Скільки людей залишилося в захопленій частині фортеці?

- Приблизно дві тисячі.

- Точніше.

Командувач переглянув записи.

- Дві тисячі сто сорок сім.

- А скільки ми можемо виставити проти них?

- Близько п'яти тисяч.

- Маги?

- Триста двадцять.

- Облогові машини?

- Шість справних.

Едріан кивнув.

- І ви пропонуєте атакувати.

- Саме так.

- Зараз?

- Чим швидше, тим краще.

Едріан знову подивився на карту.

Зовнішнє кільце було позначене чорним. Поруч стояла маленька фігура з темного каменю.

Лоррейн.

Він не знав, чому саме зараз згадав її. Насправді він знав це надто добре, тому й не дозволив собі затримувати на фігурі погляд.

Перед очима на мить знову виникло поле під Равенхольдом. Сніг. Кров. Темна магія, що рухалася по землі, немов жива істота.

І вона. Лоррейн Едельгард. У чорному обладунку, з темним волоссям, зібраним у низьку косу, і тим самим холодним поглядом, який він бачив на десятках полів битв. Вона завжди здавалася частиною війни. Не людиною, яка опинилася в ній, а чимось, що народилося разом із нею.

Проте під час останньої битви він побачив те, чого раніше не помічав.

Мить, коли вона дивилася не на карту. Не на армію. Не на нього. А на своїх солдатів.

Це тривало лише кілька секунд, але Едріан запам'ятав.

- Ваша Величносте?

Він повернувся до присутніх.

- Якщо ми підемо через південний схил, що станеться?

Генерал Арвін нахилився над картою.

- Вони посилять захист.

- А якщо через схід?

- Там зруйнована башта.

- Саме тому?

Арвін замовк. Едріан провів пальцем уздовж лінії оборони.

- Вона залишила нам прохід.

- Хто?

- Лоррейн.

У залі стало тихіше.

- Вона могла закрити східний напрямок після падіння башти, - продовжив Едріан. - Але не зробила цього.

- Можливо, не встигла.

- Ні.

- Ваша Величносте?

Едріан підняв очі.

- Вона не залишає випадкових слабких місць.

Ніхто не заперечив.

- Тоді це пастка, - сказав Арвін.

- Саме так.

- Отже, ми повинні використати її проти неї.

Едріан подивився на карту.

- Ні.

Генерал нахмурився.