Глава 2. Зброя короля

Дорога до столиці зайняла чотири дні.

Сніг, який почав падати ще під Равенхольдом, не припинявся майже весь перший день. Він осідав на кінських спинах, забивався під краї плащів і танув на металевих обладунках, змішуючись із брудом та кров'ю. Дорога, якою поверталася армія Ноктаріума, давно перестала нагадувати шлях переможців. Колеса обозів грузли в розкислому ґрунті, коні важко тягнули вози з пораненими, а між ними повільно їхали вершники, більшість яких мовчала, занурившись у власні думки.

Ноктаріум повертався переможцем. Так говорили чорні прапори, що майоріли над колоною, так говорили б сурми, якими в столиці мали зустрічати військо, і саме так, найімовірніше, назвуть цю кампанію літописці, якщо король дозволить їм написати про неї без зайвих подробиць. Проте на самій дорозі ніхто не поводився так, ніби повертався з тріумфу. Біля вогнищ не співали, між солдатами майже не було жартів, а офіцери говорили пошепки, коли проходили повз вози, де лежали поранені. Тих, кого ще можна було врятувати, везли до столиці, розподіляючи між військовими лазаретами; тих, кому вже не могли допомогти навіть найсильніші цілителі, залишали в польових таборах, де вони доживали останні години серед запаху трав і чужих голосів.

Лоррейн їхала попереду колони. Вона могла б дозволити собі карету, теплий одяг і кілька годин спокою, але не скористалася жодним із цих привілеїв. Її кінь ішов повільно, підлаштовуючись під темп війська, а сама вона раз у раз озиралася назад, перевіряючи, чи не відстала якась із груп поранених. На четвертий день крізь снігову завісу почали проступати чорні вежі столиці.

Ноктаріум лежав у широкій долині, оточений високими мурами, на яких навіть удень горіли темні смолоскипи. Їхнє полум'я не давало звичайного світла: воно створювало навколо себе густе фіолетово-чорне сяйво, і здалеку здавалося, ніби столиця розсипала по мурах уламки нічного неба. Коли передові вершники наблизилися до воріт, їх відчинили ще до того, як прозвучав сигнал.

На стінах уже зібралися люди - громадяни, солдати гарнізону, придворні, навіть діти, яких батьки тримали на руках, щоб ті могли побачити військо. Щойно перші загони пройшли під аркою, з мурів почулися вигуки:

- Чорна королева!

Спочатку один голос, потім десятки, а за мить крик перетворився на суцільний гул, який котився вулицями разом із колоною.

- Чорна королева! Лоррейн! Чорна королева!

Лоррейн не підняла руки у відповідь і навіть не повернула голови до людей. Вона їхала вперед, залишаючись такою ж мовчазною, як і всі чотири дні до цього, та дивилася на солдатів, які проходили поруч із нею. На тих, хто повернувся. На тих, хто більше ніколи не повернеться.

На головній площі вже чекали представники двору. Над входом до палацу висіли чорні прапори Ноктаріума, поруч із ними майоріли королівські знамена, а придворні розступалися, утворюючи широкий прохід.

Лоррейн спішилася. Капітан Орден, який їхав поруч із нею від самого Равенхольда, також зійшов із коня. На його щоці застигла темна смуга крові, а на рукаві залишився слід від світлового закляття.

- Ваша Величносте, вам варто хоча б змінити обладунок, - тихо сказав він.

Лоррейн оглянула себе. Чорна броня була вкрита брудом і засохлою кров'ю, на лівому плечі виднілася тріщина, а край плаща майже повністю промок.

- Потім.

- Ви майже не спали чотири дні.

- Я спала.

Орден ледь помітно підняв брову.

- Дві години.

- Отже, спала.

Він хотів заперечити, але лише видихнув і кивнув. За роки служби Орден уже зрозумів, що сперечатися з Лоррейн можна лише тоді, коли вона сама залишає для цього місце.

Вона піднялася сходами й увійшла до палацу.

Тепло вдарило в обличчя майже одразу. Після чотирьох днів холоду, вітру та снігу різка зміна температури здавалася майже неприродною. Усередині було тихо: під ногами блищав чистий мармур, у високих канделябрах горіли чорні свічки, а вздовж стін стояли придворні, які вклонялися їй, щойно вона проходила повз.

Палац жив так, ніби війна залишилася десь далеко за межами королівства.

Лоррейн завжди помічала цю різницю. На полі бою смерть мала запах, вагу й голос. У палаці вона перетворювалася на цифри у звітах, а кров, що ще вчора чорніла на снігу, ставала рядком у документах.

Біля дверей тронної зали її зустрів королівський радник.

- Ваша Величносте, король чекає.

- Давно?

- Близько години.

Лоррейн на мить зупинилася.

- Тоді він може почекати ще кілька хвилин.

Радник помітно занервував.

- Але король...

- Я щойно приїхала з армією, яка втратила сотні людей. Спочатку я хочу побачити звіти.

Вона простягнула руку, і радник не одразу зрозумів, чого вона хоче.

- Які саме?

- Усі.

- Вони ще не зведені.

- Тоді принесіть незведені.

- Зараз, Ваша Величносте.

Він поспішно вклонився й пішов. Лоррейн повернулася до Ордену.