Розділ 14 — «Ті, хто прийшли здалеку»

Дорога назад виявилася довшою, ніж вони очікували.

Не через відстань. Вони знали цей ліс, знали, де земля стає м'якшою після дощу, де між деревами ховаються вузькі стежки, а де краще не проходити навіть у людській подобі. Вони могли б дістатися до місця призначення ще до заходу сонця, якби захотіли.

Але ніхто з трьох не поспішав говорити.

Після повернення з Ешвуда між ними залишилося надто багато невисловленого. Час від часу один із ними кидав погляд на інших, ніби збирався щось сказати, проте кожен раз передумував.

Наймолодший із трійці першим порушив тишу.

— Ми мали лише перевірити, чи він обернувся.

Двоє інших продовжували йти.

— Ми перевірили, — відповів той, що тримався попереду.

— Ми ще й мало не залишилися там.

— Але не залишилися.

— Ти розумієш, про що я.

Попереду чоловік зупинився. Він невся повернувся відразу, тільки подівся на просвіт між деревами, за якими вже виднілися темні обриси пагорбів.

— Розумію, — сказав він нарешті. — Саме тому ми зараз і повертаємося.

Третій чоловік, який досі мовчав, провів руку по волоссю. На його рукаві залишилася темна пляма від землі, а на долоні виднівся підряпаний слід від гілки.

— Я досі не розумію, як він так швидко опинився біля неї.

— Ти бачив його швидкість, — відповів перший.

— Я бачив, як він рухався. Це не одне й те саме.

— Ти хочеш сказати, що він не повинен був бути таким сильним?

— Я хочу сказати, що він не повинен був бути таким сильним відразу після першого перетворення.

це разу ніхто не заперечив.

Вони всі троє знали, що відбувається з молодими вовками під час першого перетворення. якщо вони довго відчували наближення змін, навіть якщо їх готували до цього з дитинства, тіло все одно потребувало часу, щоб звикнути до нової сили. Рухи могли бути незграбними, слух — надто гострим, а запахи — настільки насиченими, що стало важко відрізнити одне від одного.

зазвичай перші дні після перетворення були присвячені навчанню.

Молодий вовк мав зрозуміти власне тіло, навчитися контролювати силу й перестати реагувати на кожен звук так, ніби він становив загрозу.

Але хлопець з Ешвуда не поводився як той, хто лише починав.

Він не вагався.

Не зупинився, щоб оцінити становище.

Він просто кинувся вперед.

І найгірше було те, що він не виглядав розгубленим тоді, коли опинився навпроти трьох чужинців.

— Він діяв інстинктивно, — сказав наймолодший. — Не було жодного плану. Він навіть не намагався відтіснити нас від межі. Просто хотів дістатися до дівчини.

— А ти б на місці його вчинив інакше? — запитав чоловік переду.

Той замовник.

Відповідь була очевидною.

Він сам не раз кидався на небезпеку, коли хтось із його близькими опінявся під загрозою. І хоча він не збирався визнавати це вголос, у поведінці хлопця було щось до болю знайоме.

— Це не змінює того, що ми побачили, — сказав він нарешті.

— Ні, — погодився старший. — Не змінює.

Вони знову рушили вперед.

те разу швидше.

До міста Рейвенрідж вони дісталися вже після заходу сонця.

Будинки стояли далеко один від одного, розділені вузькими дорогами, старими деревами й невеликими ділянками лісу. Тут не було високих парканів чи яскравих ліхтарів уздовж кожної стежки. Місце здавалося звичайним для тих, хто бачив його вперше, але люди, які жили тут роками, знали: деякі дороги краще не вибрати після настання темряви, а деякі двері відчинялися лише для тих, кого чекали.

Троє чоловіків пройшли повз невеликий будинок із темним дахом, перетнули двір і зупинилися біля старої дерев'яної будівлі.

Зовні вона нагадувала покинутий склад.

Жодних табличок. Жодного світла у вікнах, окрім вузької смужки під дверима. З дороги можна було подумати, що тут давно ніхто не живе.

Проте наймолодший навіть не постукав.

Він двічі торкнувся пальцями дерев'яної рами, зачекав кілька секунд і лише тоді натиснув на ручку.

Двері відчинилися.

Зсередини долинали приглушені голоси.

— Нарешті, — сказав хтось із темряви.

Чоловік, який ішов попереду, не відповів на привітання. Він зняв куртку, повісив біля її входу й пройшов углиб будівлі.

За ним увійшли двоє інших.

Усередині приміщення було значно більшим, ніж здавалося з вулиць. Уздовж стін стояли шафи, на столах лежали карти, блокноти й папки з документами. У дальній куті горіла настільна лампа, освітлюючи кілька стільців навколо широкого дерев'яного столу.

Біля йому вже чекали четверо.

Двоє сиділи, схилившись над картою. Ще один стояв біля вікна, а четвертий, найстарший на вигляд, спирався долонями на край столу.

Сам він підняв голову, коли троїлися.

— Доповідайте.

Жодних запитань про дорогу. Жодних зайвих слів.

Чоловік, який ішов попереду, підійшов до столу.

— Ми знайшли молодого вовка.

Один із тих, хто сидів, повно випростався.

— Ви впевнені, що він обернувся?

— Так.

— Повністю?

— Ми бачили його на власні очі.

У всьому стало тихо.

чоловік біля вікна повернувся до них.

— Колі?

— Під час повного місяця. Він був разом із місцевою зграєю. Ми спостерігали за територією, поки не отримали підтвердження.

— І що ви можете сказати про нього?

Старший із трійки на мить замовк, ніби вирішував, із чого почати.

— Він молодий. Його навички ще не повністю сформовані, але фізично він уже демонструє незвичайні можливості.

— Конкретніше.

— Він рухається швидше, ніж ми очікували. Реагує майже митьєво. А його сила…

чоловік зупинився.

Він не любив робити висновки на підставі одного зіткнення. Особливо коли йшлося про когось, кого вони лише почали розуміти.

— Його сила вища за середню для такого віку, — закінчив він.

Один із присутніх обмінявся поглядом із чоловіком біля вікна.