Розділ 9 Те, чого він не знав

Логан ішов додому майже не відчуваючи землі під ногами.

Він не поспішав.

Навпаки — раз у раз зупинявся, дивився кудись перед собою і без причини усміхався.

Його пальці все ще пам'ятали тепло руки Скарлетт.

А губи — той короткий поцілунок.

Перший.

Він кілька разів намагався переконати себе, що це нічого особливого.

Просто поцілунок.

Просто вечір.

Просто Скарлетт.

Але кожного разу усмішка ставала ще ширшою.

— Боже...

Він тихо засміявся сам до себе.

— Що зі мною відбувається?

Логан зайшов на подвір'я.

Відчинив двері.

— Я вдома!

— На кухні! — долинув голос Емілі.

Але замість того, щоб одразу піти до неї, Логан кілька секунд просто стояв у коридорі.

Наче боявся, що якщо зробить ще один крок, цей вечір закінчиться остаточно.

Він підняв руку й знову торкнувся губами власної долоні, ніби намагався згадати відчуття.

Потім усміхнувся.

Цього разу вже зовсім безсоромно.

А в іншому кінці Ешвуда Скарлетт сиділа на краю свого ліжка.

Вона вже встигла переодягнутися.

Але думки все одно залишалися там.

На дорозі.

Біля хвіртки.

Поруч із Логаном.

Вона торкнулася пальцями своїх губ.

І тихо засміялася.

— Я справді це зробила...

Скарлетт впала спиною на подушку й накрила обличчя руками.

Перед очима знову виникла його усмішка.

Той момент, коли він повернувся за нею.

Його тихе:

— Можна?

Вона заплющила очі.

— Так...

Сама того не помітивши, вона знову усміхнулася.

За дверима почувся голос Раяна:

— Скарлетт?

Вона миттєво сіла.

— Що?!

— Ти там жива?

— Так!

— Тоді чого смієшся сама з себе?

Скарлетт завмерла.

— Я не сміюся!

За дверима настала коротка пауза.

— Ага.

Кроки Раяна віддалилися.

Скарлетт знову впала на подушку.

Цього разу вже тихо засміялася.

Їй здавалося, що цей вечір вона запам'ятає надовго.

І вона навіть не здогадувалася, наскільки важливим він насправді стане.

Логан ішов додому майже не відчуваючи землі під ногами.

Він не поспішав.

Навпаки — раз у раз зупинявся, дивився кудись перед собою і без причини усміхався.

Його пальці все ще пам'ятали тепло руки Скарлетт.

А губи — той короткий поцілунок.

Перший.

Він кілька разів намагався переконати себе, що це нічого особливого.

Просто поцілунок.

Просто вечір.

Просто Скарлетт.

Але кожного разу усмішка ставала ще ширшою.

— Боже...

Він тихо засміявся сам до себе.

— Що зі мною відбувається?

Логан зайшов на подвір'я.

Відчинив двері.

— Я вдома!

— На кухні! — долинув голос Емілі.

Але замість того, щоб одразу піти до неї, Логан кілька секунд просто стояв у коридорі.

Наче боявся, що якщо зробить ще один крок, цей вечір закінчиться остаточно.

Він підняв руку й знову торкнувся губами власної долоні, ніби намагався згадати відчуття.

Потім усміхнувся.

Цього разу вже зовсім безсоромно.

А в іншому кінці Ешвуда Скарлетт сиділа на краю свого ліжка.

Вона вже встигла переодягнутися.

Але думки все одно залишалися там.

На дорозі.

Біля хвіртки.

Поруч із Логаном.

Вона торкнулася пальцями своїх губ.

І тихо засміялася.

— Я справді це зробила...

Скарлетт впала спиною на подушку й накрила обличчя руками.

Перед очима знову виникла його усмішка.

Той момент, коли він повернувся за нею.

Його тихе:

— Можна?

Вона заплющила очі.

— Так...

Сама того не помітивши, вона знову усміхнулася.

За дверима почувся голос Раяна:

— Скарлетт?

Вона миттєво сіла.

— Що?!

— Ти там жива?

— Так!

— Тоді чого смієшся сама з себе?

Скарлетт завмерла.

— Я не сміюся!

За дверима настала коротка пауза.

— Ага.

Кроки Раяна віддалилися.

Скарлетт знову впала на подушку.

Цього разу вже тихо засміялася.

Їй здавалося, що цей вечір вона запам'ятає надовго.

І вона навіть не здогадувалася, наскільки важливим він насправді стане.

Наступного дня Логан прокинувся з тією самою думкою.

Скарлетт.

Він довго лежав, дивлячись у стелю.

Потім узяв телефон.

Кілька секунд просто дивився на її ім'я у списку контактів.

Набирав повідомлення.

Видаляв.

Знову набирав.

Нарешті написав:

Логан:
Пам'ятаєш ту галявину, яку я помітив, коли ми поверталися від озера?

Відповідь прийшла майже одразу.

Скарлетт:
Ту, де ми ще зупинялися біля струмка?

Логан:
Так.
Може, сходимо туди сьогодні?

Логан:
Я подумав, що там дуже гарно.

Кілька секунд — тиша.

Потім:

Скарлетт:
Давай :)

Логан усміхнувся.

Логан:
Тоді о 16:00?

Скарлетт:
Домовились.

О четвертій годині Логан уже стояв біля хвіртки будинку Скарлетт.

У руках він тримав невеликий букет білих лілій.

Він пам'ятав.

Ще з їхніх перших розмов.

Вона колись згадала, що це її улюблені квіти.

І чомусь Логан вирішив, що сьогодні вони мають бути саме тут.

Хвіртка відчинилася.

Скарлетт вийшла на подвір'я.

— Привіт.

— Привіт.

Вона вже хотіла щось сказати, але погляд упав на букет.

— Це мені?

— А кому ж іще?

Логан простягнув їй квіти.

Скарлетт обережно взяла їх.

На її обличчі з'явилася щира усмішка.