Розділ 6 Ніч під зорями

Ніч остаточно огорнула Ешвуд.

Та, здавалося, саме містечко цього навіть не помічало.

Гірлянди, розвішані між деревами та старими ліхтарями, м'яко мерехтіли теплим жовтим світлом, музика й далі лунала з головної сцени, а на площі все ще сміялися люди. Хтось танцював, хтось сидів за дерев'яними столиками, а діти, попри пізню годину, продовжували бігати зі світними браслетами й повітряними кульками.

— Не знаю, як ви, — потягнувся Ноа, — але я сьогодні додому точно не хочу.

— Дивна заява від людини, яка ще годину тому збиралася "помирати від утоми", — усміхнувся Раян.

— Це було до лимонаду.

— То він тебе оживив?

— Безперечно.

Логан лише засміявся, слухаючи їхню чергову словесну перепалку.

Він і сам не помітив, як перестав почуватися тут чужим.

Ще тиждень тому він не пам'ятав майже нічого про Ешвуд.

А зараз уже знав, хто з друзів завжди жартує першим, хто всіх підколює, хто неодмінно мирить інших після суперечок і хто може без жодної причини почати сміятися так, що за хвилину сміються вже всі навколо.

— Я зараз повернуся, — сказав Логан, помітивши неподалік своїх батьків.

— Не загубись! — крикнув услід Ноа.

— Якщо загублюся, ти ж перший мене знайдеш.

— Це правда.

Логан усміхнувся й попрямував крізь натовп.

Батьки саме допомагали прибирати кілька порожніх коробок біля сцени, поки організатори готувалися до наступного виступу.

— Весело? — усміхнувся Арон, побачивши сина.

— Дуже.

— Помітно.

— Тату...

Арон одразу зрозумів, що зараз прозвучить прохання.

— Ну?

— Можна я ще трохи залишуся з друзями?

Чоловік подивився на площу, де компанія Логана саме сміялася над черговою витівкою Ноа.

Потім знову перевів погляд на сина.

— До котрої?

— Ну...

Логан на секунду замислився.

— Максимум до першої.

— Пів на другу, — усміхнувся Арон.

— Тату...

— Не сперечайся. Я ж знаю, як це буває. Скажете "ще п'ять хвилин", а потім раптом уже світанок.

Логан тихо засміявся.

— Домовилися.

— Телефон із собою?

— Так.

— Якщо щось — дзвони.

— Добре.

Арон легенько поплескав його по плечу.

— Іди вже. Не змушуй друзів чекати.

— Дякую.

Повертаючись назад, Логан помітив, як мама, усміхаючись, ледь помахала йому рукою.

Він відповів тим самим.

Коли хлопець підійшов до компанії, Ноа одразу театрально склав руки на грудях.

— Ну що?

— Відпустили?

— Відпустили.

— Ура! — вигукнув він так голосно, що кілька людей поруч обернулися.

— Тихіше, — засміялася Мія.

— А що тепер? — запитав Логан.

Раян озирнувся навколо.

Музика знову ставала гучнішою.

На сцену виходив місцевий гурт.

— Пропоную просто гуляти.

Без плану.

Куди ноги понесуть.

— Підтримую, — кивнув Олівер.

— Це найкращі прогулянки, — усміхнулася Емма.

— І найнебезпечніші, — додав Ноа.

— Особливо коли ти поруч.

— Знову наклеп.

Компанія дружно розсміялася й неспішно рушила вздовж вечірньої площі.

Попереду на них чекала ще майже ціла ніч, наповнена музикою, вогниками й відчуттям, ніби літо тільки починається.

Нічний ярмарок ніби зовсім не збирався засинати.

Хоча годинник на ратуші вже давно перевалив за одинадцяту, площа все ще жила своїм життям.

Зі сцени долинала музика, у повітрі змішувалися запахи кориці, смажених горіхів і карамелі, а різнокольорові гірлянди відбивалися у вікнах старих будинків.

Компанія неспішно прогулювалася вузенькими вуличками між торговими будиночками.

Ноа, як завжди, ішов попереду.

— Я проголошую нову місію.

— Ми вже боїмося, — зітхнув Раян.

— Нам потрібно знайти найсмачніше морозиво в Ешвуді.

— Тобто з'їсти по одному в кожному кіоску?

— Саме так!

— Це не місія.

— Це план життя.

— Він хоча б чесний, — засміялася Мія.

Через кілька хвилин у кожного в руках уже було морозиво.

Ноа взяв шоколадне.

Мія — полуничне.

Емма — ванільне.

Олівер — фісташкове.

Раян — солону карамель.

Скарлетт обрала лісові ягоди.

Логан трохи довше розглядав меню.

— Не можеш визначитися? — усміхнулася Скарлетт.

— Тут занадто великий вибір.

— Ласкаво просимо до Ешвуда.

— Добре...

Він усміхнувся продавчині.

— Тоді теж лісові ягоди.

— Гарний вибір, — сказала жінка, простягаючи ріжок.

Компанія рушила далі.

Попереду грали вуличні музиканти.

Молодий хлопець із гітарою виконував знайому пісню, і кілька людей навіть тихо підспівували.

Ноа миттєво почав підтанцьовувати.

— Можна я його заберу додому? — тихо запитав Раян у всіх.

— Кого? — засміялася Емма.

— Ноа.

— Ні.

— Чому?

— Через два дні він повернеться.

— І ще образиться.

— Саме так.

— Ви ж мене любите.

— На жаль.

— Це вже звучить краще.

Логан тихо засміявся.

Йому подобалося, що ці жарти були настільки природними.

Ніхто не намагався здаватися кращим.

Усі просто були собою.

І саме тому поруч із ними було легко.

Вони ще якийсь час блукали між ятками, роздивляючись роботи місцевих майстрів.

На одному зі столів продавали різьблені дерев'яні фігурки тварин.

На іншому — прикраси з польових квітів, залитих прозорою смолою.

Трохи далі стояв старенький дідусь, який вручну вирізав маленькі свистки у формі пташок.

Логан зупинився біля одного з прилавків.

На дерев'яній полиці лежали компаси, старі кишенькові годинники, складані ножики, брелоки та невеликі шкіряні блокноти.

Він узяв до рук один із них.

Темно-коричнева обкладинка була оздоблена витисненим силуетом соснового лісу.