Розділ 4 Старі друзі батька

Ранкове сонце повільно підіймалося над верхівками сосен, заливаючи кімнату теплим золотавим світлом.

Логан сидів за письмовим столом біля відчиненого вікна.

Перед ним лежав альбом для малювання, поруч — простий олівець і кілька гумок, які він постійно переставляв з місця на місце.

За вікном розстилався ліс.

Той самий, який він бачив щоранку з моменту приїзду.

Високі сосни майже не ворушилися від легкого вітру, а між їхніми стовбурами пробивалися довгі промені сонця. Десь далеко чулося кування зозулі, а зовсім поруч на гілці влаштувалася білка, яка із цікавістю роздивлялася подвір'я.

Логан уважно перевів погляд із краєвиду на аркуш паперу.

Кілька впевнених рухів олівцем.

Ще кілька штрихів.

Він примружився.

— Ні... тінь тут трохи темніша.

Гумкою стер невелику ділянку й почав заново.

Малювання завжди допомагало йому зібрати думки.

Він міг годинами сидіти над одним пейзажем, майже не помічаючи, як минає час.

Особливо коли перед очима була така природа.

Раптом за дверима почувся швидкий тупіт маленьких лап.

Логан лише усміхнувся.

— Заходь.

Двері й без того були прочинені.

Маленьке сіре цуценя прослизнуло до кімнати й одразу підбігло до нього.

— Привіт, друже.

Логан опустив руку.

Цуценя одразу підставило голову під долоню.

— Уже виспався?

У відповідь воно лише весело завиляло хвостом.

— Я теж майже закінчив.

Логан ще раз глянув на малюнок.

Цуценя тим часом обійшло кімнату, обнюхало рюкзак, зазирнуло під ліжко, а потім знову повернулося до нього.

— Невже за ці кілька днів ти вже встиг усе тут вивчити?

Воно тихенько фиркнуло й поклало передні лапи йому на коліна.

Логан засміявся.

— Зрозумів. Хочеш, щоб я перестав малювати.

Він почухав цуценя за вухом.

Те задоволено заплющило очі.

Саме в цю мить Логан раптом завмер.

Олівець так і залишився в його руці.

— Стривай...

Він задумливо подивився кудись у вікно.

Учора...

Дівчина з кав'ярні.

Вона ж сказала, що ввечері зайде подивитися на цуценя.

Логан машинально перевів погляд на двері.

Учора ввечері ніхто так і не прийшов.

Він кілька секунд мовчав, а тоді тихо видихнув і похитав головою.

— Ну звісно...

На його обличчі з'явилася усмішка.

— Я навіть не сказав, де ми живемо.

Цуценя уважно подивилося на нього, ніби намагалося зрозуміти, з ким він розмовляє.

— І телефона її не запитав.

Він легенько постукав олівцем по столу.

— Молодець, Логане.

Від цієї думки стало навіть трохи смішно.

Вони майже годину проговорили в кав'ярні.

Обговорили книги, місто, літо, навіть цуценя.

Але так і не подумали про найпростіше.

Логан лише знизав плечима.

— Значить, не судилося.

Він відклав олівець убік і закрив альбом.

— Домалюю пізніше.

Ніби почувши ці слова, цуценя миттю зіскочило на підлогу й радісно закрутилося біля дверей.

— Уже кличеш мене вниз?

Логан усміхнувся.

— Добре, ходімо.

Вони разом вийшли з кімнати.

Цуценя, як завжди, бігло на кілька сходинок попереду, час від часу озираючись, чи не відстав господар.

Логан тихо засміявся.

— Та тут я, не хвилюйся.

Щойно вони спустилися на перший поверх, із вітальні почувся голос Арона:

— Логане! Якщо ти вже прокинувся, іди сюди!

— Зараз!

— Ми з мамою знайшли дещо цікаве!

Логан переглянувся з цуценям.

— Схоже, сьогодні ми відкриємо першу коробку зі спогадами.

Він попрямував до вітальні, навіть не здогадуючись, що цей день принесе значно більше несподіванок, ніж стара коробка з пожовклими фотографіями.

У вітальні вже панував легкий безлад.

На підлозі стояла велика картонна коробка, краї якої пожовкли від часу. На кришці трохи вицвілим чорним маркером було акуратно виведено:

1976

— Ось вона, — усміхнувся Арон, поплескавши долонею по коробці. — Моє дитинство.

Емілі засміялася.

— Звучить так, ніби зараз ми відкриємо машину часу.

— Приблизно так і є.

Логан сів просто на килим поруч із коробкою.

Цуценя миттю влаштувалося біля нього, поклавши голову йому на ногу.

— Ну що, відкриваємо?

— Честь першого відкриття сьогодні твоя, — сказав Арон.

Логан обережно підняв кришку.

Зсередини одразу повіяв знайомий запах старого картону, дерева й паперу.

Речі пролежали тут десятки років.

Наче терпляче чекали, коли хтось знову візьме їх до рук.

Першою зверху лежала маленька червона машинка.

Фарба на ній місцями стерлася, а одне колесо вже давно трималося лише завдяки тонкому металевому стрижню.

Логан покрутив її в руках.

— Не кажіть... це твоя?

— Вона сама, — усміхнувся Арон. — Я думав, що загубив її ще в дитинстві.

— І що з нею сталося?

Емілі ледь стримала сміх.

— Дай вгадаю... гонки?

— Майже.

Арон потер потилицю.

— Ми з Майклом вирішили перевірити, чи витримає вона стрибок із даху сараю.

Логан підняв брови.

— І як?

— Як бачиш...

Він показав на колесо.

Усі троє засміялися.

Поруч лежав невеликий шкіряний мішечок.

Логан розв'язав шнурок.

Усередині були десятки круглих скляних кульок різних кольорів.

— Ого...

— Це були наші "скарби", — сказав Арон. — Колись за них можна було виміняти що завгодно.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Навіть велосипед?

— Ну... майже.

Емілі засміялася.

— Не перебільшуй.

Наступною Логан дістав дерев'яну рогатку.

— Сподіваюся, історія без пригод?

Арон із Емілі переглянулися.

— Не без пригод, — чесно відповів він.