Розділ 2 Незнайомка

По всьому будинку розливався теплий аромат свіжозвареної кави, млинців із бананом і розтопленим шоколадом.

Саме цей запах першим дістався кімнати Логана.

Він повільно розплющив очі.

На кілька секунд хлопець нерухомо лежав, дивлячись у дерев'яну стелю. Сон ще не відступив остаточно, і думки плуталися між сьогоденням і спогадами.

Де я?..

Минуло ще кілька секунд, перш ніж у пам'яті виринула вчорашня дорога, старий будинок, вечірня сімейна вечеря й розповіді батька про величезні вовчі сліди.

Ешвуд.

Він тихо усміхнувся.

За вікном уже давно настав ранок.

Логан сів на ліжку, провів рукою по волоссю й машинально перевів погляд на письмовий стіл.

У дерев'яній рамці стояла фотографія, яку він поставив туди ще вчора.

Він підвівся, узяв її до рук і кілька секунд мовчки розглядав.

На світлині маленький хлопчик років п'яти або шести стояв біля озера, ледве втримуючи в руках величезну рибину. Позаду нього сміялися Аарон, Стів, Майкл і Девід. Усі четверо були набагато молодшими, але усміхалися так само щиро.

Логан провів пальцем по краю фотографії.

Він досі майже нічого не пам'ятав із того літа.

Пам'ять залишила лише окремі уривки: запах диму від багаття, холодну воду озера, дерев'яну веранду будинку...

Усе інше існувало лише на цих пожовклих світлинах.

Він перевернув фотографію.

Чорним маркером акуратним почерком було написано:

17.07.2014

Логан мимоволі усміхнувся.

— Значить... саме цього дня.

Він ще кілька секунд дивився на напис, а потім поставив рамку назад.

Підійшов до вікна.

Відсунув фіранку.

І відчинив його навстіж.

До кімнати одразу увірвалося свіже ранкове повітря.

Воно пахло соснами, вологою травою й лісом, який лише прокидався.

Десь неподалік співали птахи.

Листя тихо шелестіло від легкого вітру.

А за деревами ледь-ледь виднівся густий зелений масив, що починався одразу за будинком.

Логан сперся руками на підвіконня.

Він не знав чому, але саме тут дихалося зовсім інакше.

Глибше.

Легше.

Наче саме повітря було чистішим.

І в цю мить знизу долинув голос матері:

— Логане! Сніданок готовий!

— Уже йду!

Він востаннє кинув погляд на ліс, зачинив вікно й швидко спустився дерев'яними сходами.

Кухня зустріла його ще сильнішим ароматом свіжих млинців.

Емілі саме перекладала останню порцію на велику тарілку.

Поряд уже стояли нарізані банани, полуниця, шоколадний соус і невелика миска зі збитими вершками.

За столом сидів Аарон із великою чашкою кави в руках.

Поруч лежала свіжа місцева газета, яку він, здається, більше гортав, ніж читав.

— Доброго ранку, сонько, — усміхнувся він.

— І тобі.

Логан сів за стіл.

Емілі поставила перед ним тарілку.

— Їж, поки гарячі.

— Мамо... це виглядає занадто смачно.

— Так і повинно бути.

— Тоді мені вже страшно.

— Чого?

— Що після такого сніданку мені не захочеться їхати до магазину.

Аарон тихо засміявся.

— Не хвилюйся. Ми швидко.

— А навіщо взагалі їхати?

— Продукти майже закінчилися. Учора купили тільки найнеобхідніше.

Емілі сіла поруч із ними.

— Заодно батько покаже тобі місто.

Аарон кивнув.

— Думаю, багато чого ти вже й не пам'ятаєш.

— Якщо чесно... майже нічого.

— Значить, будемо знайомитися заново.

Логан відрізав шматочок млинця й усміхнувся.

— Домовилися.

— Після магазину можемо проїхатися повз озеро, — додав Аарон. — Покажу місця, де ми колись проводили майже кожен день.

— Тоді вже точно їду.

Емілі лише похитала головою.

— Ви знову повернетеся додому через пів дня.

— Не перебільшуй.

— Я знаю вас.

Логан і Аарон переглянулися й одночасно засміялися.

Емілі лише вдала, що ображено зітхнула.

— Ну от... тепер вас уже двоє.

Кухню знову наповнив теплий сімейний сміх.

За вікном сонце повільно підіймалося над верхівками сосен, ніби обіцяючи ще один спокійний літній день.

За пів години вони вже їхали вузькою дорогою, що вела до центру Ешвуда.

Логан сидів на пасажирському сидінні, опустивши скло майже до кінця. Теплий літній вітер вривався до салону, ворушачи його волосся, а знайомий запах сосен усе ще не зникав. Здавалося, ніби весь ліс був зовсім поруч, навіть коли дорога проходила між будинками.

Аарон керував однією рукою, другою час від часу показуючи то на один, то на інший будинок.

— Он там жив старий містер Говард. Колись він навчив мене міняти колесо швидше, ніж зав'язувати шнурівки.

Логан тихо засміявся.

— Це взагалі можливо?

— Якщо він стоїть над душею — ще й як.

За кілька хвилин вони проїхали невелику площу.

У центрі стояв фонтан із кам'яною чашею, навколо якого росли квіти. Діти ганялися за голубами, а біля лавок сиділи літні люди, неспішно розмовляючи між собою.

— Тут майже нічого не змінилося, — тихо сказав Аарон.

Вони звернули на іншу вулицю.

Праворуч виднілася двоповерхова будівля зі світлої цегли.

— Це школа.

Логан уважно подивився у вікно.

— Вона менша, ніж я уявляв.

— У цьому й принадність маленьких міст. Тут усі всіх знають.

За школою вони проїхали бібліотеку, невелику кав'ярню з дерев'яною вивіскою, пошту й старий кінотеатр, фасад якого виглядав так, ніби час вирішив його оминути.

— Тут ми вперше дивилися «Парк Юрського періоду», — усміхнувся Аарон.

— І як?

— Половину фільму Майкл удавав хороброго. А коли вискочив перший динозавр, мало не розсипав попкорн по всьому залу.

— А ти?

— А я сміявся.

— Теж злякався?

— Звичайно.

Обидва розсміялися.