Розділ 1 Літні канікули

Логан Міллер завжди знав, що літо починається не з календаря. Воно починалося тоді, коли батько звертав із траси на вузьку дорогу, що губилася серед високих сосен і вела до Ешвуда.

Колись це була традиція.

Щойно в школі лунав останній дзвоник, Аарон починав складати речі до старого темно-зеленого пікапа. Емілі перевіряла валізи по кілька разів, щоб нічого не забути, а десятирічний Логан уже сидів біля вікна, рахуючи години до приїзду.

Для нього літо пахло смолою, теплою деревиною старого будинку й прохолодним ранковим повітрям, яке приносив ліс.

А потім усе раптом змінилося.

Одного року вони не поїхали.

Потім ще одного.

Спочатку пандемія замкнула людей у власних домівках, а коли життя почало повертатися до звичного ритму, робота Аарона не залишала місця для довгих канікул. Йому давали лише кілька днів відпустки — замало, щоб долати майже добу дороги заради короткого візиту.

— Якщо їхати, то хоча б на місяць, — щоразу казав він. — Інакше це вже не відпочинок.

Так минуло сім років.

Тепер Логану було сімнадцять.

І після такої довгої перерви знайома дорога знову лежала перед ними.

За вікнами машини миготіли ліси Орегону. Асфальтова траса давно залишилася позаду, поступившись вузькій дорозі, що звивалася між пагорбами, річками й густими сосновими масивами.

Логан відкинувся на сидіння й дивився у вікно.

Йому здавалося, що ці дерева нескінченні.

— Майже приїхали, — промовив Аарон, не відриваючи погляду від дороги.

— Тату, ти це кажеш уже хвилин сорок.

— Бо це правда.

— Ти так говорив ще тоді, коли ми проїжджали заправку.

Емілі тихо засміялася.

— Не сперечайся. Для твого батька "майже" — це приблизно пів години.

— Наклеп, — удавано образився Аарон.

— Чиста правда.

— От побачиш, Логане, ще один поворот — і ми будемо вдома.

— Якщо ні?

— Тоді... тоді скажу це ще раз.

У машині пролунав сміх.

Такий простий, домашній.

Саме його Логану найбільше бракувало останні кілька років.

Через кілька хвилин Аарон показав рукою вперед.

— Бачиш той міст?

Логан придивився.

Старий дерев'яний міст перекидався через вузьку річку, що блищала між камінням.

— Ледь пам'ятаю.

— Ми з хлопцями звідти стрибали у воду.

— Серйозно?

— Щоліта.

— Мам?

Емілі посміхнулася.

— Не дивись на мене. Я дізналася про це вже після весілля.

— І що сказала?

— Що мені пощастило, що він узагалі дожив до двадцяти.

Аарон розсміявся.

— Перебільшує.

— Ні.

— Трохи.

— Зовсім ні.

Логан лише похитав головою.

Йому подобалося бачити батька таким.

Удома він майже завжди був серйозним, зосередженим, зануреним у роботу.

А тут...

Наче скинув із плечей кілька зайвих років.

Ще через кілька хвилин між деревами з'явилася стара дерев'яна табличка.

ASHWOOD

Welcome.

Аарон автоматично скинув швидкість.

На кілька секунд у машині запанувала тиша.

Він дивився на знайомі літери так, ніби зустрів давнього друга.

— Удома... — тихо промовив він.

Емілі ніжно поклала руку йому на плече.

Логан нічого не сказав.

Він дивився у вікно.

Ешвуд був саме таким, яким його пам'ятала дитяча пам'ять.

Невеликі дерев'яні будинки.

Крамничка на розі.

Кав'ярня з білими вазонами під вікнами.

Старий магазинчик, над дверима якого все ще висів маленький латунний дзвіночок.

Коли двері відчинялися, він тихенько дзвенів.

На лавці біля пошти двоє літніх чоловіків грали в шахи, ніби час для них ніколи не поспішав.

Десь у дворі голосно загавкав пес.

Повз велосипедами промчали двоє дітей.

Логан ловив кожну деталь.

Містечко здавалося живим.

Спокійним.

Таким, де всі знають одне одного.

А за останніми будинками знову починався ліс.

Високі сосни здіймалися над дахами, ніби мовчазні вартові, що багато років оберігали Ешвуд.

Будинок стояв майже на самому краю містечка.

Позаду нього вже починався ліс.

Темно-коричневі дерев'яні стіни трохи потемніли від часу.

Широка веранда.

Стара гойдалка.

Клен біля хвіртки, який тепер був набагато вищим.

Аарон заглушив двигун.

Усі троє ще кілька секунд сиділи мовчки.

Потім Емілі першою відчинила дверцята.

— Ну що... ми вдома.

Логан вийшов із машини.

Глибоко вдихнув.

Повітря пахло нагрітою деревиною, свіжою травою й сосновою смолою.

Він повільно оглянув будинок.

І несподівано сказав:

— Він став меншим.

Аарон усміхнувся.

— Ні.

Логан здивовано подивився на нього.

— Це ти виріс.

Логан ще раз глянув на будинок.

І справді.

У дитинстві він здавався величезним.

Тепер — просто затишним.

Вони почали діставати валізи.

Емілі відчинила двері будинку й одразу впустила всередину свіже літнє повітря.

— Логане, занеси, будь ласка, коробки в коридор.

— Добре.

Він саме поставив останню коробку біля сходів, коли з-за повороту почувся знайомий гуркіт двигуна.

На подвір'я повільно заїхав старий сріблястий пікап.

Аарон усміхнувся ще до того, як дверцята відчинилися.

— Ну ось... почалося.

Старий сріблястий пікап ще не встиг повністю зупинитися, як із нього вийшов високий чоловік із сивиною на скронях.

— Аароне!

— Стів!

Чоловіки міцно обійнялися.

— Не думав, що дочекаюся дня, коли ти нарешті повернешся, — усміхнувся Стів.

— Сам уже почав сумніватися.

— Емілі! Як ти?

— Чудово. Рада тебе бачити.

— І я.

Стів перевів погляд на Логана, який саме стояв на ґанку.