Коли мовчать романи
Глава 22
Тиша дому була іншою цього разу. Вона не просто оточувала Софію, а ніби підтримувала, дозволяла дихати повільніше, слухати себе й думати без поспіху. Орест стояв у тіні кімнати, руки спокійно схрещені, очі уважні, але він не втручався. Його присутність була достатньою: вона відчувала, що не сама, хоча робила все сама.
Софія відкрила блокнот. Перша рядок ледь з’явився на папері — ніби обережно, як крок по крихкому льоду. Потім ще один рядок, абзац, потім сторінка за сторінкою. Слова текли повільно, але невпинно. Кожна літера відчувалася живою, і разом із ними оживало її власне відчуття дому, що слухав, не судив і не вимагав.
Вітер прослизав крізь відчинене вікно, лагідно штовхаючи сторінки, і тіні дерев спліталися з її думками, неначе допомагаючи знайти ритм. Софія зрозуміла: вона може писати не для видавця, не для дедлайнів — а для себе, для того, щоб зберегти тишу і тепло, які залишила Марія.
Орест час від часу кидала погляд на блокнот, і цього вистачало, щоб вона відчула підтримку. Дім теж був поруч — тихий, уважний, але не нав’язливий. І в цій тиші, серед старих стін і запаху дерев’яних балок, Софія дозволила собі повністю зануритися в слова.
— Тепер я готова, — подумала вона. — Не для когось. Для себе.
І перші рядки нової історії ожили на сторінках блокнота, тихо, впевнено, немов новий день, що тільки починається.
#982 в Фентезі
Відредаговано: 02.03.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
