Глава 20 Між словами і тишею

Ранок настав тихо, майже обережно. Софія сиділа на лавці біля будинку, тримаючи руки на колінах, і дивилася, як туман повільно розсіюється над подвір’ям.
Лілія і Роман ще не спустилися з горища. Софія знала: зараз у них власні думки, власна боротьба з тим, що сталося вчора. Вона теж мала свої вагання, але не хотіла більше ховатися за словами чи поясненнями.
— Софіє, — пролунало позаду.
Орест стояв у тіні, руки в кишенях, погляд уважний.
— Ти впевнена?
— Так, — відповіла вона спокійно. — Тобі здається, що я ухиляюся, але я просто слухаю.
Орест наблизився на крок.
— Люди не завжди розуміють тишу. Вони бачать лише дії.
Софія кивнула.
— Ти боїшся поїхати? — запитав він.

— Ні. Боюся втратити цей момент. Між тим, що є тут, і тим, що мені належить.
— А якщо дім не погодиться?
Софія глибоко вдихнула.
— Він завжди погоджується, коли я слухаю. Але не тоді, коли я боюся. І зараз я готова слухати.
— Тоді поїдеш?
— Так. На день, на два. Щоб розібратися з ними. Але не з домом. І я повернуся.
Орест лише кивнув.

У місті Софія опинилася серед шуму, світла і людей, які не бачили, не відчували дому. Автобусна зупинка, трамвай, метушня на вулиці — усе це здавалося чужим.
В офісі видавництва було тихо, майже сухо.
— Ми переживали, — сказав видавець. — Контракт — це не лише одна книга. Ви маєте зобов’язання.
Софія слухала уважно, водночас тримаючи у думках дім.
Вона владнала всі питання за кілька годин: погодила терміни, залишила контакти, підписала потрібні папери.
І лише тоді дозволила собі зупинитися.
Подумати про гори.
Про сад.
Про тишу, яка чекала.
Ввечері дорога назад була майже беззвучною. Коли Софія зайшла на подвір’я, туман зустрів її як старий знайомий.

Орест стояв біля воріт.
— Все владнано, — сказала вона тихо. — І з ними. І зі мною.
Дім відповів теплом.