Глава 19 Чужа серед своїх

Софія зрозуміла, що щось пішло не так, ще до того, як зайшла на кухню.
Повітря було важке. Не холодне — напружене. Таке, в якому слова не просто звучать, а ріжуть.
Лілія стояла біля столу. Роман сидів, спершись ліктями, зчепивши пальці. Між ними лежав телефон Софії.
— Ти не сказала, — сказала Лілія, не підводячи очей. — Не слова.
— Про що? — спокійно спитала Софія, хоча всередині вже знала відповідь.
Лілія підштовхнула телефон ближче.
Екран світився повідомленнями. Пропущені дзвінки. Листи. Повідомлення з однаковим питанням, повтореним різними словами:
Де ви?
Ми не можемо з вами зв’язатися.
Контракт передбачає…
— Твій видавець, — сказала Лілія. — Дзвонив учора. І сьогодні зранку. З мого номера додзвонився.
Софія мовчала.
— У тебе є зобов’язання, — різко додала мати. — Не тільки перед цим домом.
— Я не тікала, — сказала Софія. — Я поїхала.
— І зникла, — втрутився Роман. — Без пояснень. Без відповіді. Ти знаєш, як це виглядає?
— Як я мала відповісти, коли тут немає зв’язку? — її голос уперше здригнувся.
— Можна було поїхати, — відрізала Лілія. — На день. На два. Ти ж знала, що в тебе контракт. Не одна книга, Софіє. Ти підписувала.
Софія різко підняла голову.
— Саме тому я й поїхала.

Тиша впала різко. Навіть дім ніби відступив.
— Бо я не можу писати, — продовжила вона тихіше. — Не так. Не з того місця. А якщо напишу — це буде неправда.
— Це робота, — сказала Лілія. — Не сповідь.
— Для мене — і те, й інше.
Роман зітхнув.
— Вони думають, що ти зірвеш терміни.
— А я думаю, що зірву себе, якщо повернуся зараз.
Лілія подивилася на доньку довго. Потім сказала повільно, зважуючи кожне слово:
— Ти ховаєшся. За домом. За Марією. За цими… відчуттями.
Це вдарило точніше, ніж крик.
— Ні, — відповіла Софія. — Я вперше не ховаюся.
За стіною щось тихо тріснуло. Старе дерево. Старе — але живе.

— Ми їдемо завтра, — сказала Лілія твердо. — Ти з нами. Хоч на кілька днів. Розберешся з цим. Потім — як хочеш.
Софія глянула у вікно. Туман знову повз долиною.
— Якщо я поїду, — сказала вона повільно, — дім закриється.
— Ти чуєш себе? — майже з розпачем вигукнула Лілія.
— Чую, — відповіла Софія. — Нарешті.
Вона вийшла, не грюкнувши дверима.
На подвір’ї стояв Орест. Він не підходив — чекав.
— Вони хочуть, щоб ти поїхала, — сказав він.
— Я знаю.
— А ти?

Софія глянула на дім. Він мовчав. Але це було не мовчання байдужості.
— Якщо я поїду, — сказала вона, — я втечу не від них. Від себе.
— Тоді не їдь.
— Вони не зрозуміють.
— І не мають, — спокійно відповів Орест. — Це не їхній шлях.
Софія заплющила очі. У грудях було боляче — але рівно. Без паніки.
Дім залишався позаду.
Не кликав.
Не тримав.
Він просто чекав рішення.