Глава 19 Те, що не записане

Ключ не підходив ні до одних дверей.
Софія перевірила старі замки на горищі, скрині, навіть комору під сходами — марно. Метал у її долоні залишався теплим, але мовчазним. Наче ключ був створений не для того, що видно.
— Він не для замка, — сказав Орест, спостерігаючи за нею. — Він для моменту.
Це прозвучало дивно, але правильно.
Софія зупинилася посеред коридору. Дім був тихий, але ця тиша вже не була нейтральною. Вона відчувала її тілом — у грудях, у скронях, у пальцях, які досі стискали ключ.
— Бабуся Марія… — повільно сказала вона. — Вона щось приховувала не тому, що боялася. А тому, що знала: не всім можна знати.
Орест кивнув. — Вона казала: «Записане можна прочитати. А незаписане — тільки почути».
Софія раптом зрозуміла, що відбувається. Вона сіла просто на підлогу, спиною до стіни, і заплющила очі.
— Ти що робиш? — тихо спитав Орест.

— Слухаю.
Спершу не було нічого. Потім — ледь відчутне.
Скрип. Не дерева — пам’яті. Запах старого полотна. Холод ранку. Чиїсь кроки — обережні, знайомі.
Перед внутрішнім поглядом Софії з’явилася кімната. Не теперішня — інша. Та сама, але без них. Молодша. Жива.
Марія сиділа за столом. Навпроти — жінка, обличчя якої Софія не могла чітко розгледіти.
— Якщо вона прийде, — говорила Марія тихо, — дім її впізнає. — А якщо ні? — запитала жінка. — Тоді він мовчатиме.
Софія різко розплющила очі. Подих збився.
— Ти це бачив? — прошепотіла вона.
— Ні, — відповів Орест. — Але я знаю, що ти не вигадуєш.

Вона подивилася на ключ у своїй руці. Тепер він був холодний.
— Це не спадок, — сказала Софія. — Це відповідальність.
Унизу, на першому поверсі, щось тихо клацнуло. Не голосно. Не різко. Ніби дім зробив крок назустріч.
— Ми цього не чіпали, — сказав Орест.
— Знаю.
Вони повільно спустилися сходами. У коридорі біля старої стіни, яку Софія раніше вважала глухою, з’явилася тонка темна лінія.
Тріщина. Або… межа.
Софія піднесла ключ. Дім затамував подих.
І цього разу — не заперечував.