Глава 18 Відлуння минулого

Софія прокинулася рано. Туман ще лежав на подвір’ї, і перші промені сонця ледве пробивалися крізь гілки дерев. Вона сиділа на краю ліжка, вдивляючись у світло, яке повільно огортало кімнату. Кожна річ у домі, що залишилася від бабусі Марії, здавалася живою — і готовою розповісти свою історію, але лише тим, хто справді слухає.
За вікном почувся легкий скрип — Орест уже стояв біля ганку, тримаючи два горнята гарячого чаю. Він простягнув одне Софії без слів.
— Дім спостерігає за нами навіть тоді, коли ми спимо, — тихо промовив він.
— І не завжди говорить прямо, — відповіла Софія. — Часто через людей… через спогади.
Вона згадала слова бабусі: «Якщо прийде — я впізнаю. Якщо не прийде — значить, так треба». Серце стиснулося: дім не просто пам’ятає — він вибирає, кому відкривати свої таємниці.
— Сьогодні я покажу тобі частину минулого, яку не видно з першого погляду, — сказав Орест, вказуючи на старий коридор, що вів до дальньої частини горища. — Там залишили сліди ті, хто жив до нас.
Софія глибоко вдихнула, відчуваючи легке хвилювання. Вона не знала, що саме знайде, але відчуття було однозначне: дім чекає.
Вони рушили повільно коридором. Пилові промені світла ледь торкалися стін, і кожен крок лунав по дереву, як ехо з минулого. Тиша навколо здалася важчою, ніж зазвичай, ніби дім тримав подих, перевіряючи, чи вона готова.
— Тут залишилися не просто речі, — прошепотів Орест. — Тут залишилися історії. І ти… можеш їх почути.
Софія доторкнулася до старої полиці, де лежали коробки з листами, старі книги й маленькі скриньки. Ледь помітне тремтіння під пальцями змусило її серце здригнутися. Кожен предмет ніби вітав її — або перевіряв.
Вона відкрила одну коробку. Усередині лежали листи з каламутним чорнилом, деякі сторінки пожовклі, інші майже розсипалися. Софія обережно розгорнула один лист і прочитала декілька рядків:

«Якщо ти колись прийдеш сюди, знай, що дім знає про твоє серце більше, ніж ти сам. Його тиша — це перший ключ до всього, що залишилося…»
Вона відклала лист і підняла погляд. Орест стояв поруч, уважно спостерігаючи за нею.
— Тут не все для очей, — тихо промовив він. — Дім показує лише тим, хто готовий слухати.
Софія кивнула. Вона відчула, що тепер вона дійсно слухає: не лише речі, а сам дім, його подих, його тіні. Кожен звук, кожен подих повітря — ніби відлуння минулого, що намагається розповісти свою історію.
Вона відкрила ще одну скриньку. Усередині лежав невеликий ключ і зламаний ґудзик від старого пальта. Ключ був тонким, з вигнутим кінцем, ніби створений спеціально для таємного замка.
— Може, це відкриє щось інше? — прошепотіла Софія.
— Або це тест, — сказав Орест. — Дім перевіряє твою уважність. Чи ти помічаєш дрібниці? Чи готова ти розгадувати його сигнали?

Софія обережно тримала ключ у руках. Вона відчула легке тепло, яке йшло з металу, як сигнал: «Відкрий, якщо готова». І вона була готова.
— Дім говорить через предмети, — сказала вона сама собі. — І через людей. Через тебе, Орест.
Він лише кивнув. У їхніх поглядах з’явилася спільна розуміння: тепер вони слухачі і дослідники водночас.
Софія глибоко вдихнула і вирішила, що сьогодні вони зроблять перший крок у глибину історії дому. Кожна деталь, кожен об’єкт був ключем. А дім готовий відкривати свої таємниці тим, хто готовий уважно слухати.