Глава 17 Шепіт минулого

День розгортався повільно. Туман уже розсіявся, але світло залишалося м’яким, майже приглушеним. Софія сиділа на лавці біля дому, дивлячись на двір. Кожен звук здавався значущим — крик птаха, скрип хвіртки, тихий шелест вітру.
Орест підійшов із кошиком, в якому лежали фрукти та хліб. Він поставив його поруч і сів, не відводячи погляду від Софії.
— Ти щось чекаєш? — тихо спитав він.
— Мабуть, — відповіла Софія. — Але сама не знаю, чого.
— Дім? — спробував Орест.
— Може, — кивнула вона. — Він зараз говорить не словами. Лише відчуттями.
Вони мовчки сиділи кілька хвилин. Потім Софія встала і повільно підійшла до старого саду, що межував із двором. Там, серед високої трави, вона відчула легкий холодок на плечах — так, ніби щось або хтось спостерігав.
— Тут колись ховали щось важливе, — прошепотіла вона, більше собі, ніж Оресту. — Я чую це.
Орест не відразу відреагував. Потім, тихо:
— Ти бачиш минуле, але не завжди можеш зрозуміти його. Ти слухаєш серцем.
Софія повільно спустилася на коліна, торкаючись землі. Листя під пальцями шурхотіло, і раптом їй здалося, що воно шепоче: спогади про тих, хто ходив цим садом, хто залишав тут сліди і секрети.
— Я не впевнена, що готова, — сказала вона, ледве чутно.
— Готова до чого? — спитав Орест.
— До того, що дім покаже. До того, що відчуєш, коли вперше зіткнешся з тим, що він пам’ятає.
Інтуїція підказала Софії: там, у саду, приховане щось, що Марія хотіла, щоб вона знайшла. Не просто предмет — частина історії дому, яка ще не була розкрита.
Вона підвелася, глибоко вдихнула і, відчуваючи легкий тиск у скронях — знак дару, — крокнула вглиб саду. Орест мовчки пішов за нею, не намагаючись допомогти і не питати, що вона відчуває. Він просто знав: це її шлях.
Софія торкнулася старого коріння дерева, і миттєво перед очима спалахнула тінь минулого — дитячий сміх, голос Марії, шелест паперу та важкі кроки по підлозі дому. Вона ледве відступила від дерева, серце калатало.
— Дім починає показувати більше, — тихо сказала вона. — І це тільки початок.
Орест кивнув, не відводячи погляду.
— Кожен звук, кожна тінь тут — підказка. Іноді вони говорять голосніше, ніж слова.
Софія зробила ще один крок, і туман над садом ніби згустився навколо неї. Він не лякав — він запрошував.
— Я готова слухати, — промовила вона. — Не знаю, що знайду, але готова.
І тоді дім тихо, майже непомітно, заговорив. Не шепотом, не відчуттями — справжнім, живим шепотом минулого.