Глава 16 Те, що чути між словами

Вранці село прокинулося раніше за дім.
Софія вийшла надвір ще до того, як сонце піднялося над горами. Туман лежав низько, чіплявся за паркани, стелився стежкою, ніби хтось навмисне не хотів, щоб день починався різко.
Біля криниці вже стояла сусідка. Вона замовкла, щойно побачила Софію, і кивнула — занадто уважно, ніби дивилася не лише на неї.
— То батьки приїхали, — сказала вона замість привітання.
— Так, — відповіла Софія.
— Добре, — жінка помовчала. — Бо тут… не всі люблять, коли хтось довго сам.
Софія зрозуміла: це не турбота. Це спостереження.
Вона повернулася до дому з відчуттям, що тепер її бачать інакше. Не як онуку Марії. Не як дівчину з міста. А як щось проміжне — ще не своє, але вже й не чуже.
Лілія сиділа на кухні, стискаючи в руках чашку. Вона не пила — просто тримала.
— Тут важко, — сказала вона, не дивлячись на доньку. — Я відчуваю це.
— Тут тихо, — відповіла Софія.
— Це не те саме.
Роман мовчки стояв біля вікна. Він дивився у двір, ніби намагався запам’ятати кожну деталь — про всяк випадок.
— Ми не надовго, — сказав він. — Але ти… подумай. Можливо, тобі варто поїхати з нами. Хоч ненадовго.
Софія не відповіла одразу. Вона відчула — не думкою, а тілом — як дім ніби завмер. Не втручався. Чекав.
— Я ще не можу, — сказала вона тихо.
— Чому? — різко спитала Лілія. — Бо Марія щось наговорила? Бо цей дім… — вона замовкла.
— Бо я тут потрібна, — сказала Софія. І сама здивувалася, наскільки спокійно це прозвучало.
Лілія підвела на неї очі.
— Кому?

Софія не сказала «дому». Не сказала «собі».
Вона просто знизала плечима.
Пізніше вона вийшла за ворота. Хотілося повітря — не гірського, а звичайного, людського. Біля старого магазину стояв Орест. Він тримав у руках пакет і виглядав так, ніби не поспішав.
— Батьки вже тут, — сказав він, не питаючи.
— Так.
Вони пішли поруч, не торкаючись одне одного.
— Село дивиться, — додав він.
— Я відчуваю.
— Марія казала, що так завжди. Коли дім когось визнає.
Софія зупинилася.
— Вона часто про мене говорила?
Орест помовчав.
— Вона не називала імен. Вона казала: «Якщо прийде — я впізнаю. Якщо не прийде — значить, так треба».
— А ти? — спитала Софія. — Ти мене впізнав?
Він глянув на неї уважно, довго.
— Ти не намагаєшся нічого довести, — сказав нарешті. — Ти слухаєш. Це рідко.
З дому долинув звук — тихий, майже невловимий. Софія знала: батьки його не чують.
— Вони поїдуть, — сказав Орест.
— Я знаю.
— А ти залишишся.
Це знову було не питання.
Софія кивнула.
Вона ще не знала, що саме відкриється далі. Але відчувала: тепер дім почне говорити не лише в тиші — а через людей.
І це буде складніше.