Глава 15 Ті, хто приїжджають пізно

Софія почула машину ще до того, як побачила її.
Глухий звук двигуна прокотився долиною, ніби щось чужорідне врізалося в звичну тишу села. Вона стояла на подвір’ї, тримаючи в руках кухоль із давно холодним чаєм, і завмерла.
Сюди рідко хтось заїжджав.
Автівка зупинилася біля хвіртки. Дверцята відчинилися майже одночасно.
Першою вийшла Лілія.
Софія одразу впізнала її ходу — швидку, трохи різку, ніби вона завжди поспішала навіть тоді, коли не знала куди. Мати виглядала втомленою: волосся зібране абияк, пальто не за сезоном, очі — надто уважні, надто напружені.
За нею з машини вийшов Роман. Він мовчки озирнувся довкола — на гори, на дім, на подвір’я, яке знав змалку. На мить затримав погляд на даху, потім на вікнах, ніби намагаючись переконатися, що все ще стоїть.
— Софіє… — сказала Лілія перша.
І все.
Не «як ти», не «пробач», не «чому не відповіла». Лише ім’я — так, ніби воно вміщало все одразу.
Софія повільно поставила кухоль на лаву й підійшла ближче.
— Ви доїхали, — сказала вона.
Це прозвучало дивно буденно.
Лілія різко видихнула, підійшла й обійняла доньку — міцно, майже боляче, так, ніби боялася, що та зникне. Софія не одразу відповіла на обійми. Лише за кілька секунд її руки несміливо замкнулися на маминій спині.
Роман підійшов ближче. Поклав руку Софії на плече.
— Пробач, що так пізно, — сказав він тихо. — Ми… дізналися надто пізно.
— Я знаю, — відповіла Софія. — Тут зв’язок зникає. Часто.
Вона не сказала «я дзвонила». Не сказала «мені теж не додзвонилися». Не сказала «я була тут сама».
Вони й так це відчували.
Лілія повільно відпустила її й подивилася на дім.
— Він… змінився, — прошепотіла вона.
— Ні, — тихо відповіла Софія. — Це ми змінилися.
Усі троє мовчки постояли кілька секунд. Повітря між ними було густе, наповнене словами, які не знали, з чого почати.
— Ми зайдемо? — нарешті спитав Роман.
Софія кивнула.
Коли вони переступили поріг, Лілія мимоволі здригнулася. Вона зупинилася посеред кухні, ніби щось відчула, але не змогла пояснити.

— Тут… холодніше, ніж я пам’ятаю, — сказала вона.
Софія глянула на неї уважніше.
— Або дім просто мовчить, — відповіла вона.
Лілія подивилася на доньку пильно, майже насторожено.
— Софіє… — почала вона й замовкла. — Ти… нормально тут?
Софія відкрила рот, але відповіді не знайшлося одразу.
Замість слів вона подивилася на стіни, на балки, на стіл, за яким сиділа ще зранку.
Дім був тихий. Не порожній.
— Я вчуся слухати, — нарешті сказала вона.
Роман зітхнув і відвів погляд. Він знав цей тон. Колись так говорила Марія.
— Мама щось залишила? — тихо спитав він.
Софія кивнула.

— Більше, ніж речі.
Лілія напружилася.
— Софіє, — сказала вона твердіше. — Я не хочу, щоб ти лізла в… — вона запнулася. — У все це.
— А я вже там, — спокійно відповіла Софія.
За вікном повільно насувався туман.
Дім слухав.
І цього разу — не заперечував.