Глава 14 Те, що залишається між словами

Вранці дім був іншим.
Софія прокинулася від запаху кави й вологого дерева — так пахнуть старі будинки після ночі. Світло пробивалося крізь фіранки нерівними смугами, і на мить їй здалося, що балки на стелі знову спостерігають. Але тепер — мовчки. Спокійно.
Вона сіла на ліжку, прислухаючись до себе. Нічні відчуття не зникли, але стали глибшими, ніби осіли всередині. Ящик. Темрява за балкою. Заборона — не як відмова, а як пауза.
На кухні вже був Орест.
Він стояв біля плити, тримаючи чашку, і дивився у вікно, ніби перевіряв, чи село ще там. Коли почув її кроки, обернувся.
— Доброго ранку, — сказав просто.
— Доброго, — відповіла Софія й раптом зрозуміла, що їй легко це сказати. Вони сіли за стіл. Між ними не було ніяковості — лише тиша, з якої не хотілося тікати. Дім приймав їх обох, і це відчувалося в дрібницях: у тому, як не скрипіла підлога, як не дзенькали вікна від вітру.
— Ти часто тут бував? — запитала Софія, не дивлячись прямо на нього.
Орест на мить задумався.
— У дитинстві. З бабусею. Потім рідше. А останні роки — майже ні.
Він зробив паузу, ніби зважував, чи додавати ще щось.
— Марія часто про тебе говорила, — сказав він нарешті.
Софія підняла погляд.
— Про мене?
— Так. Не прямо. Вона казала: «Якщо колись повернеться дівчина, яка вміє слухати дім — не лякайся. Просто будь поруч».
Софія відчула, як щось тихо клацнуло всередині. Не відкриття — підтвердження.
— Вона знала, — прошепотіла Софія. — Не все. Але достатньо.
Орест кивнув.
— Вона ніколи не пояснювала. Лише казала, що деякі речі краще не тягнути на світло силоміць. І що дім не пробачає поспіху.
Вони замовкли. За вікном пройшла жінка з відром, хтось покликав дитину. Село жило своїм звичним життям, але тепер Софія відчувала — вона стоїть трохи осторонь. Не вигнана. Просто… інша.
— Люди вже почали дивитися, — сказала вона. — Учора біля паркану стояли.
— Стоятимуть ще, — спокійно відповів Орест. — Тут не люблять, коли щось порушує звичний порядок. Особливо якщо це тиша, що знає більше, ніж треба.
Софія ледь усміхнулася.
— А ти? — запитала вона. — Тобі не дивно все це?
Орест подивився на неї уважно, але без настороженості.
— Дивно, — сказав чесно. — Але не неправильно.
Він підвівся, підійшов до вікна і відсунув фіранку трохи ширше.
— Думаю, сьогодні дім нічого не покаже, — додав він. — Але дасть звикнути. І тобі, і нам.
Софія відчула, що це правда. Дім мовчав — не тому, що приховував, а тому, що дозволяв жити.
Вона підвелася зі стільця.

— Тоді сьогодні просто будемо тут, — сказала вона. — Без пошуків.
Орест кивнув.
— Іноді це найважче, — відповів він.
Вони стояли поруч, дивлячись у вікно, і між ними залишалося багато несказаного. Але це «між» більше не тиснуло. Воно чекало — так само, як дім.
І Софія знала: дуже скоро тиша знову заговорить. Але тільки тоді, коли буде впевнена, що її почують.