Глава 13 Те, що не любить світла

Ящик не піддався.
Софія натиснула ще раз — обережно, так, ніби просила дозволу, а не вимагала. Деревина ледь чутно зітхнула, пази посунулися на кілька міліметрів — і зупинилися. Наче щось усередині вперлося, тримаючи кришку зсередини.
— Не йде… — прошепотіла вона.
У скронях з’явився знайомий тиск, але цього разу сильніший. Не як спогад — як застереження. Перед очима не виникло чіткої картинки, лише відчуття: різке, холодне, чуже.
Не зараз.
Софія різко прибрала руку. Дерево під пальцями стало холодним, глухим — ніби ящик образився або замкнувся.
— Ти це відчула? — тихо спитав Орест.
Він стояв поруч, не торкаючись нічого, але його плечі були напружені,  — …ніби хтось сказав «досить», — закінчив Орест замість неї.
Софія повільно кивнула. Вона не дивилася на нього, але знала — він відчув те саме. Не однаково, не дзеркально, але поруч. Так, як двоє людей можуть відчути холод від одного подиху, навіть якщо стоять по різні боки кімнати.
— Це не страх, — сказала вона після паузи. — Швидше… заборона.
Ящик лежав між ними, мовчазний і непривітний. Символи на кришці потьмяніли, втратили ту ледь помітну глибину, що була кілька хвилин тому. Дерево виглядало звичайним — старим, сухим, з тріщинками часу. Але Софія знала: він просто зачинився.
— Значить, не зараз, — тихо промовив Орест. — Дім не пускає.
Він сказав це так спокійно, ніби йшлося про зачинені двері, а не про дивний механізм, який реагував на дотик і намір. Софія впіймала себе на думці, що їй це... нормально. Він не питав «чому», не намагався змусити, не сумнівався в її відчуттях.
Вони обоє відступили на крок.
Тиша в кімнаті змінилася. Вона більше не тиснула, не підштовхувала вперед. Натомість стала щільнішою, глибшою — як тінь під шафою, куди не зазирає світло.
— Тут є ще щось, — сказала Софія. — Не ящик.
Вона повільно обвела поглядом кімнату. Старе крісло в кутку. Полиця з книгами без назв на корінцях. Стіл, ніжка якого була підперта клинцем. І… темний простір за балкою, де світло свічки ніби розчинялося, не доходячи до кінця.
Орест теж дивився туди.
— Там, — сказав він майже пошепки. — Де світло зупиняється.
Софія відчула, як по спині пробіг холодок. Не страх — радше впізнавання. Вона зробила крок, потім ще один, але зупинилася, не доходячи до темряви.

— Воно не любить світла, — сказала вона раптом. Слова з’явилися самі. — І не хоче, щоб його витягували різко.
Орест мовчки прикрив свічку долонею. Полум’я зменшилося, стало м’якшим, тьмянішим. Тіні в кімнаті зрушили, ніби зітхнули з полегшенням.
І тоді Софія побачила.
Не очима — відчуттям. За балкою не було порожнечі. Там щось зберігалося. Не предмет — радше залишок, відлуння. Те, що колись було частиною дому й не пішло разом із людьми.
— Тут хтось залишив… не річ, — прошепотіла вона. — А намір.
Орест не перепитував. Він лише трохи нахилив голову, ніби прислухаючись.
— Як оберіг, — сказав він. — Або як попередження.
Софія відчула, як дім знову спостерігає. Не оцінює — пам’ятає. Цей простір не відкривався одразу, бо не був створений для поспіху. І ящик — лише частина. Ключ, але не перший.
— Ми повернемося, — сказала вона впевнено. — Коли будемо готові.
Тиша не заперечила.
Вони повільно вийшли з прихованої кімнати, засуваючи панель назад. Коли вона стала на місце, горище знову виглядало звичайним — старим, запиленим, без таємниць. Але Софія знала: дім просто чекає.
Ящик вона не взяла. Лише провела пальцями по кришці — востаннє.
— Дякую, — тихо сказала вона.
Коли вони спустилися сходами, Софія раптом зрозуміла: це була не поразка. Це було запрошення. Повільне, обережне — для тих, хто вміє слухати і не вимагає відповіді одразу.
А десь у темряві, за балкою, залишалося те, що не любить світла —
і пам’ятає більше, ніж готове сказати.