Глава 10 Ключ від таємниці

Горище було тихе, але не порожнє. Повітря пахло деревом, пилом і старими травами, що лежали в ящиках. Сонячні промінці пробивалися крізь щілини, малюючи на підлозі золотаві смуги.
Софія обережно підійшла до старого комода, який раніше помітила лише здалеку. Пальці торкнулися охолодженого дерева, і миттєво вона відчула легке тремтіння під долонею — ніби дім чекав на її рішення.
— Орест… — прошепотіла вона, — тут щось є.
Хлопець зупинився, уважно дивлячись на її обличчя.
— Відчуваю… — тихо сказав він, — ніби воно тебе кличе.
Софія відкрила перший ящик і знайшла невеличку коробку. Вона була обв’язана старою шовковою стрічкою і пахла воском та деревом. Обережно розв’язавши вузол, Софія підняла кришку. Усередині лежав маленький бронзовий ключ і скручена записка.
Вона обережно розгорнула папір. Почерк бабусі був впевнений і рівний:

"Не все, що видно, є істинним. Той, хто знайде ключ, повинен слідувати за тишею дому. Дар твій — провідник."
Серце Софії забилося швидше. Вона підняла ключ, відчуваючи тепло металу, що пробігло по пальцях, і раптом — світ зсунувся.
Видіння:
Марія молодою стояла в тій самій кухні. Поруч — Степан. Вони ховали щось між балками горища, тихо шепочучи одне одному. Руки рухалися обережно, щоб ніхто не побачив. Софія відчула чужий страх і обережність — і дивне відчуття відповідальності, що тепер це її черга.
Вона різко відсмикнула руку, відкривши очі. Орест стояв поруч, уважно спостерігаючи.
— Щось трапилось? — запитав він.
— Так… — Софія ще відчувала серцебиття видіння. — Це… дім показав мені… щось важливе. Ключ. І записку.
Орест нахилився ближче, озираючись по кімнаті.

— Наче він сам чекає, щоб його знайшли, — сказав він. — І ти його знайшла.
Софія повільно витягла ключ, розглядаючи його деталі. На поверхні були малесенькі символи, схожі на ті, що бачила у щоденнику бабусі.
— Дар не просто бачить минуле, — прошепотіла Софія сама собі, — він показує шлях. І ми маємо слідувати за ним.
Вона подивилася на Ореста.
— Ти готовий? — тихо запитала.
— Я завжди готовий, — відповів він, але в його голосі звучала серйозна обережність.
Софія зробила перший крок до дальньої шафи, куди ключ, ймовірно, підходив. Відчуття домового спокою і водночас очікування обережно обплутало її думки.
Дім більше не просто пам’ятав — він чекав на їхні дії. І тепер вони були готові відповісти.