Глава 8 Дім, що слухає

Село прокинулося раніше за сонце.
Софія відчула це ще до того, як розплющила очі. Дім насторожився: підлога скрипіла інакше, повітря на кухні стало густішим, ніби затримувало подих. Тиша більше не була звичною — вона прислухалася.
За вікном хтось зупинився. Потім ще хтось. Туман ковзав між постатями, роблячи їхні обриси нечіткими, але присутність — надто відчутною. Тихі голоси проривалися крізь серпанок:
— Вона повернулася…
— У хаті Марії завжди було не так, як у людей…
— Не дарма ж казали…
Софія не підійшла до вікна. Вона знала: дивляться не на дім. Дивляться на неї.
Вона повільно сіла за стіл і поклала перед собою щоденник бабусі Марії. Дерево під пальцями знову було теплим — не від сонця, його сьогодні майже не було, — а від пам’яті. Дім не ховався. Він чекав.
Софія глибоко вдихнула.

Якщо село вже шепоче, значить, настав час слухати не лише людей.
Вона перегорнула сторінку. Почерк бабусі був рівний, упевнений, але між рядками ніби жила пауза — місце для того, що не можна було записати прямо. Деякі слова були обведені, деякі — перекреслені, ніби Марія вагалася, чи варто залишати їх у світі.

Софія провела пальцями по паперу — і відчула легкий тиск у скронях. Не біль, радше знайоме напруження.
Дім відповів.
Перед очима на мить спалахнув інший ранок: та сама кухня, але світліша, новіша. За столом сиділа Марія — молода, з темним волоссям, зосереджена. Вона щось писала, час від часу прислухаючись до звуків надворі.
— Не все, що знаєш, варто казати вголос, — прошепотіла вона, ніби звертаючись до когось невидимого. — Але приховувати теж небезпечно.
Видіння розсипалося, залишивши по собі тремтіння.
Софія відсмикнула руку й кілька секунд просто сиділа, дивлячись у стіл.
— Це вже не випадково, — тихо сказала вона.
Десь у дворі скрипнули кроки. Софія впізнала ходу ще до того, як двері прочинилися.
— Я знайшов у сараї старі дошки, — сказав Орест, заходячи на кухню. — Їх можна використати для латки.
Він зупинився, глянувши на її обличчя.
— Знову?
Софія кивнула.
— Дім показує. Не словами… інакше.
Орест не усміхнувся, не пожартував. Лише обережно поставив дошки й сперся плечем об одвірок.
— Моя бабця казала, що Марія вміла слухати те, чого інші не чули, — промовив він після паузи. — І що за це її не всі любили.
— А боялися? — спитала Софія.
— Боялися більше, ніж не любили, — чесно відповів він.
Вони мовчали. Дім приймав цю тишу, не напружуючись.
— Я піду на горище, — сказала Софія. — Там… щось є.
Орест без слів узяв драбину й поставив її, притримуючи, поки вона підіймалася. Горище зустріло їх запахом старого дерева, пилу й сухих трав. Дощ уже майже скінчився, але в повітрі ще трималася волога.
Софія знала, куди йти.
Вона підійшла до дальньої балки й торкнулася її долонею. Тепло відгукнулося миттєво — короткий спалах: руки, що ховають щось, приглушений шепіт, поспіх.
Під балкою, у тіні, лежав згорток.
Софія обережно дістала його й спустилася вниз. На кухні вона розгорнула тканину. Усередині був невеликий зошит, перев’язаний стрічкою. На обкладинці — знайомий почерк:
«Ті, хто слухає дім, повинні бути готові до правди.»
Софія повільно видихнула.
За вікном хтось знову зупинився, але цього разу вона не здригнулася. Чутки жили своїм життям. Дім — своїм.
А вона стояла між ними.
І вперше відчула: страх відступає.