Глава 7 Речі, що пам'ятають

У домі було тихо. Не порожньо — саме тихо, так, ніби стіни дихали повільно й обережно, щоб не злякати думки.

Софія сиділа за столом на кухні. Перед нею лежав щоденник бабусі Марії. Вона довго не наважувалася його відкрити — з того ранку, коли знайшла його в шкатулці, щось усередині не дозволяло поспіху. Ніби слова всередині не любили, коли до них торкалися без готовності.

Вона поклала долоню на обкладинку.

Дерево було тепле. Не від сонця — надворі знову стояв туман, — а наче від чужих рук, що тримали цей щоденник десятки років.

Софія заплющила очі.

Спершу — нічого. Лише звичний запах трав, старого паперу й дому. Потім — легкий тиск у скронях. Не біль, радше напруження, як перед спогадом, що от-от прорветься.

І раптом — світ зсунувся.

Вона побачила бабусю Марію молодою. Не такою, якою пам’ятала з дитинства, а зовсім іншою: з темним волоссям, заплетеним у товсту косу, з прямою спиною й уважним, гострим поглядом. Марія стояла в цій самій кухні, але дім був інший — новіший, світліший. На столі горіла свічка, і полум’я тремтіло, ніби слухало кожне слово.

— Не всі речі мовчать, — сказала Марія комусь, кого Софія не бачила. — Просто не всі вміють слухати.

Серце Софії забилося швидше.

Вона відчула страх — не свій. Чужий, але знайомий. Страх жінки, яка знає більше, ніж їй дозволено знати.

Картинка розсипалася.

Софія різко вдихнула й відсмикнула руку. Щоденник глухо стукнув об стіл. Кілька секунд вона просто сиділа, притискаючи пальці до грудей, намагаючись заспокоїти дихання.

Це було вже не схоже на випадковість.

Вона знову торкнулася обкладинки — обережно, майже боязко. Але нічого не сталося. Тиша повернулася, щільна й насторожена.

— Тобто… не завжди, — прошепотіла Софія сама до себе.

Вона перегорнула кілька сторінок. Почерк бабусі був рівний, упевнений. Деякі рядки були підкреслені, на полях — дивні позначки, символи, які Софія раніше вважала просто дивною звичкою.

Тепер вони здавалися… знаками.

За вікном скрипнули кроки. Хтось ішов по гравію.

Софія підвела голову саме в ту мить, коли у дверях з’явився Орест. Він тримав у руках кілька дощок і виглядав трохи розгубленим.

— Я знайшов у сараї ще матеріал, — сказав він, а потім замовк, уважно вдивляючись у її обличчя. — У вас усе гаразд?

— Так, — автоматично відповіла вона. — Просто… задумалась.

Він не став перепитувати. Лише кивнув і поставив дошки біля стіни.

— Знаєте, — промовив Орест після паузи, — у баби Марії іноді був такий самий погляд.

Софія завмерла.

— Який? — тихо спитала вона.

— Наче вона дивилася не на тебе, а крізь тебе, — він знизав плечима. — Моя бабця Антоніна казала, що в такі моменти її краще не чіпати.

Він усміхнувся, ніби жартуючи, але в очах була обережність.

Софія опустила погляд на щоденник.

— Вона щось… розповідала? — запитала.

— Не дуже. Більше мовчала, — Орест помовчав. — Але дім її пам’ятає. Це точно.

Він вийшов надвір, залишивши Софію наодинці з тишею.

Вона перегорнула ще одну сторінку — і погляд зупинився на рядку, виписаному трохи сильніше за інші:

Дар не обирають. Але його можна не прийняти.

Софія повільно видихнула.

— А якщо… вже пізно? — прошепотіла вона.

Дім не відповів.
Але тиша більше не була порожньою.