Глава 6 Гість і шепіт дому

Увечері дім ожив інакше.

Софія запалила світло на кухні — жовте, трохи тьмяне, воно лягало на стіни м’якими тінями. Орест мовчки заносив із машини речі, акуратно ставив рюкзак біля дверей, ніби боявся порушити чужий простір.

— Ви можете зайняти кімнату діда, — сказала Софія після паузи. — Там давно ніхто не живе, але… вона тепла.

Орест кивнув.

— Дякую. Якщо раптом передумаєте — я зрозумію.

Він говорив спокійно, без тиску. Це дивним чином заспокоювало.

Коли вони вечеряли, дощ знову почався — тихий, рівний, як шепіт. Орест розповів, що приїхав із міста, що йому потрібно побути в горах кілька тижнів, «розібратися з деякими речами». Про бабусю Антоніну він говорив тепло — як про людину, яка вміла слухати й ніколи не ставила зайвих запитань.

— Ваша бабуся Марія була з нею дуже близька, — сказав він, дивлячись у чашку. — Але в селі про це… не любили говорити.

Софія підвела очі.

— Тут багато про що не люблять говорити.

Він усміхнувся кутиком губ.

— Так. Я це вже помітив.

Пізніше, коли Орест пішов у свою кімнату, Софія довго сиділа в тиші. Дім скрипів, наче зітхав. Вона раптом згадала той спалах на горищі — руки, шепіт, приховане між балками.

Її потягнуло туди знову.

Вона взяла ліхтарик і піднялася сходами. Горще зустріло запахом вологого дерева й трав. Софія зупинилася біля тієї ж балки й обережно торкнулася її долонею.

І світ знову здригнувся.

Голоси. Не слова — відчуття. Тривога. Поспіх. Хтось ховав згорток, озираючись, ніби боявся, що дім запам’ятає.

Софія відсмикнула руку, дихання збилося.

— Це не нормально… — прошепотіла вона.

Але в глибині душі знала: це не випадково.

У цей момент унизу тихо відчинилися двері.

— Софіє? — покликав Орест. — Ви тут?

Вона здригнулася.

— Так… Я на горищі.

Він піднявся обережно, зупинився на сходинці.

— Вам зле?

— Ні. Просто… дім дивний.

Орест уважно подивився на балки, на тіні, що коливалися від світла ліхтарика.

— Моя бабуся казала, — повільно мовив він, — що деякі доми пам’ятають більше, ніж люди. І що не кожному варто їх слухати.

Софія подивилася на нього.

— А кому варто?

Він зустрів її погляд — серйозно, без жартів.

— Тим, хто все одно почує.

Між ними зависла тиша. Не напружена — уважна.

Софія раптом зрозуміла:
Орест з’явився тут не просто так.
І дім це знав.