Глава 5 Дах, чутки та Орест

Дощ ішов майже всю ніч. Коли Софія вранці піднялася на горище за старою валізою, перше, що вона побачила, — темна пляма води на дерев’яній підлозі. Дах знову протікав.
Вона зітхнула: от чудово…

Софія довго розглядала старі балки. Дім бабусі Марії був міцний, але час робив своє. Вона могла б викликати майстра, але тут, у гірському селі, ніхто не поспішав іти в будинок Срібних. Усі лише тихо перемовлялися, коли думали, що вона не чує.

«Бачили? Онука повернулася».
«Срібні завжди мали… щось таке».
«Я би в той дім не пішов — мало що там є».

Софії було боляче, але вона вдавала, що це не зачіпає.

Врешті вона поставила драбину й вирішила піднятися сама, хоча й розуміла, що без другої пари рук буде незручно.
Саме тоді вона почула, як заскрипіла хвіртка.

— Е… вибачте? — пролунало нерішуче.

Софія спустилася на подвір’я. Біля хвіртки стояв хлопець із рюкзаком, чорним волоссям і здивованим поглядом, ніби він потрапив не туди, куди планував.

— Ви… напевно, Софія? — спитав він. — Я Орест. Мені казали, що можу зупинитися в пані Марії на кілька днів. Я їй телефонував ще два тижні тому. Вона дозволила.

Софія опустила погляд.

— Бабусі Марії вже… немає. Вона померла весною.

Хлопець розгубився, щиро засмутився.

— Я… вибачте, я не знав. Я дуже поважав її. Хотів привезти гостинці. Я можу піти, звісно…

— Ні, — сказала Софія, сама не знаючи чому. — Залишайтеся. Бабуся ніколи б не вигнала гостя.
Орест подивився на драбину, на інструменти в траві й на її знеохочений вираз.

— Ви щось лагодите?

— Дах протікає. І… ніхто не хоче допомагати.

— Через якісь дурні забобони? — з насмішкуватою ніжністю пробурмотів він. — Можна я гляну?

Він відразу підсунув драбину, легко видерся на горище, ніби робив це щодня, й жестом запросив Софію приєднатися.

На горищі пахло старим деревом, пилом і сухими травами. Сонячний промінь пробивався крізь щілину в даху, утворюючи в повітрі золоті частинки.

Софія доторкнулася до вологого дерева — і її накрив раптовий спалах.
Нечітка постать… руки, що ховають щось між балками… приглушений шепіт…

Вона різко відсмикнула пальці.
Все гаразд? — Орест нахилився ближче, стурбовано дивлячись їй у очі.

— Так… просто здалося, — прошепотіла вона.

Але всередині все тремтіло. Це вже другий раз за два дні.
Другий раз, коли дім ніби показує щось.

Орест відволік її легким дотиком до плеча.

— Я вмію працювати з дошками. Разом швидше впораємося.

Софія кивнула й уперше за довгий час відчула:
вона тут не зовсім сама.

Та далеко під старими латами вже чекало щось, що доведеться знайти.