Глава 4 Розмова з тіткою

Софія підійшла до дерев’яної хвіртки Іванни, серце трохи прискорилося. Дерева над нею тихо шелестіли, а запах сирої землі й хвої нагадував про дитинство матері.

— Доброго дня, тітко Іванно, — сказала Софія, коли хвіртка скрипнула.

— Ой, Софійко, заходь, заходь, — відповіла Іванна, усміхаючись, але трохи ніяково. Її очі видавали самотність, але серце було відкрите для племінниці.

Вони залишилися у невеликій світлій вітальні. Іванна приготувала чай, і аромат свіжозавареної трави наповнив кімнату. На столі лежали кілька старих фотографій та скринька з дрібничками, які належали Лілії.

— Подивися, — сказала Іванна, відкриваючи скриньку, — це дещо з твоєї маминих речей. Фото, записки… Я зберігала їх усі ці роки.

Софія обережно взяла фотографії, роздивляючись знайомі обличчя та моменти з життя Лілії. Як тільки її пальці торкнулися фотокарток, здавалося, що легкий струмок тепла пробіг крізь руки. Мимоволі в її уяві виникли образи: сміх матері, запахи дому, емоції, які давно залишилися у минулому.

Вона зупинилася, трохи здивована цим відчуттям. «Що це?» — подумала Софія, не розуміючи, що її дар починає пробуджуватися.

— Тітко, тут стільки спогадів… — прошепотіла Софія, відчуваючи, як фотографії наче «шепочуть» історії, які Софія ще не знала.

— Так, — кивнула Іванна. — Я не знаю всіх таємниць нашої родини, Софійко, але бачу, що тебе це цікавить. Чутки ходили, але не всі вони правдиві.

Софія присіла навпроти тітки, тримаючи скриньку з речами матері. Щось невидиме ніби пов’язувало її з цими предметами, пробуджуючи цікавість і обережність одночасно. Вона зрозуміла: це лише початок подорожі до родинної історії та до самої себе.