Глава 3 Шурхіт на горищі

Софія прокинулася рано. Тиша хатини була глибокою й незвично густою, а сонце, що пробивалося крізь туманні вікна, малювало довгі смуги світла на підлозі. Старий годинник на стіні тихо цокав, а скрип дерев’яних підлог під її ногами здавався надто гучним для ранку, що тільки починався.

Вона повільно пройшла кімнатами, вдихаючи запах сушених трав, старої деревини і трохи пилу. Кожна полиця, кожен стілець і шафа нагадували дитинство, але водночас містили щось незвідане, щось, що Софія відчувала інтуїтивно, хоча ще не могла пояснити словами.

На кухні її увагу привернула маленька дерев’яна шкатулка, накрита старою вишитою серветкою. Вона торкнулася кришки — холод металу приємно пробіг по пальцях. Усередині лежав щоденник бабусі, запечатаний стрічкою, і кілька листів, які пахли воском і старим папером. Софія обережно розгорнула один із листів, і слова наче шепотіли їй щось знайоме й водночас невловимо загадкове.

Кожне речення пробуджувало відчуття, що будинок пам’ятає більше, ніж він має право знати. Символи на полях, напівзабуті імена, які вона чула в дитинстві, — все це створювало дивний клубок відчуттів, натякаючи на те, що історія її родини приховує щось важливе.

Раптом вона почула легкий шерех на горищі. Серце здригнуло, але коли Софія вибігла на ґанок, там нікого не було. Тільки вітер грав із гілками, і сонце висвітлювало старі сосни, що стояли наче мовчазні свідки.

Софія знову повернулася всередину, сіла на підвіконня й розгорнула щоденник. Тиша будинку стала не страшною, а очікувальною — як перед тим, як відкривається новий розділ життя. Вона відчувала: ця подорож — не тільки до сімейних таємниць, а й до себе самої. І хоча дар бабусі ще не розкрився, перші натяки вже обережно заговорили до її серця.

««Щось тут чекає… і я мушу дізнатися, що саме», — подумала Софія, не відводячи погляду від сторінок.»