Глава 2 Дім у тумані

Софія їхала вузькою гірською дорогою, і вікно авто застеляли туманні обриси сосен. Десь угорі сонце ледве пробивалося крізь важкі хмари, і повітря пахло холодом і сирою землею. Карпати зустрічали її мовчанням, що відрізнялося від шуму міста — тут час зупинявся.

Будинок бабусі стояв на краю села, майже непомітний серед густих дерев. Дерев’яна огорожа скрипіла, а старі ворота важко відчинялися. Софія глибоко вдихнула, відчуваючи знайомий запах сушених трав і деревини — аромат дитинства, який вона майже забула.

Вона переступила поріг. Підлога скрипіла під ногами, а пил на меблях виблискував у променях сонця, що пробивалися крізь вікна. На столі в передпокої лежала стара коробка, обмотана нитками, з написом бабусиним почерком: “Для Софійки, коли час настане”.

Софія обережно зняла кришку. Усередині лежали листи, зошити, обкладинки від старих книг і невеликий щоденник. Вона торкнулася сторінок — і відчула, як кожне слово, кожен згорток паперу наповнений життям. Листи почали шепотіти історії про минуле родини, секрети бабусі, яких Софія ніколи не знала, і перші натяки на спадковий дар, що пояснював її власну здатність бачити образи й відчувати пам’ять місць.

Тиша будинку була густою, але тепер вона не лякала. Вона чекала. Софія присіла на підвіконня і розгорнула перший лист, відчуваючи, що це початок подорожі не тільки до родинної історії, а й до самої себе.