Розділ 23. Весілля біля моря

Над Кримом розливався золотий ранок.
Море було спокійним, мов натомлене після всіх бур, і здавалося, що воно саме благословляє їх.
На березі, серед білих квітів і стрічок, готувалася церемонія.

Настя стояла перед дзеркалом у легкій сукні кольору перлин. Вітер грався її волоссям, торкаючись ніжно, як спогади про все, що було. Вона не надягала фату — лише срібний ланцюжок із маленькою ракушкою, яку Даніель колись подарував.

— Ти щаслива? — спитала господиня будинку, та сама, що колись сказала їй, що море повертає тих, кого любиш.
Настя кивнула й усміхнулась:
— Так. Море не помилилося.

Коли вона вийшла до берега, усі стихли.
Друзі Даніеля, знайомі з міста, навіть місцеві, які бачили їх історію з початку, — усі стояли, спостерігаючи, як два шляхи нарешті зливаються в один.

Даніель чекав біля арки, прикрашеної ромашками. Його очі світилися не менш за небо.
Коли вона підійшла, він прошепотів:
— Ти схожа на світанок.
— А ти — на дім, — відповіла вона.

Він узяв її за руку. Море лагідно ковзало хвилями поруч, наче підспівувало церемонії.
Священик говорив прості слова, але в них було усе, що вони прожили:

«Любов — це не ідеальна історія. Це віра навіть тоді, коли хвилі руйнують береги».

Вона дивилася на нього — без страху, без сумнівів.
Він повторював обітниці, ніби писав їх серцем:

«Я шукав тебе у кожному світанку. І тепер обіцяю — більше ніколи не відпущу».

Вона відповіла:

«Я вірила, що море тебе поверне. І коли воно мовчало, я знала — воно просто слухає наші серця».

Коли вони поцілувалися, вітер зірвав кілька пелюсток ромашок і підняв їх угору. Сонце торкнулося води, і здавалось, що навіть хвилі усміхаються.

Після церемонії усі сіли просто на пісок — без розкоші, без пафосу, лише музика гітари, чай у склянках і сміх.
Настя дивилася на море й тихо прошепотіла:
— Мені здається, воно співає.
— Воно дякує, — відповів Даніель, обіймаючи її. — Бо ми нарешті почули його.

І так, серед світла, солі й теплого вітру, вони почали новий розділ — не з суму, а з любові.

Море мовчало.
Але тепер — не тому, що втратило голос.
А тому, що було щасливе разом із ними.