Розділ 22. Хвилі відповідають

Минуло кілька днів.
Даніель прийняв рішення — справжнє, доросле.
Він більше не хотів бігти від почуттів, не хотів втрачати ще когось через страх.
Він вирішив — одружитися. Не з кимось іншим, а з тією, кого ніколи не переставав кохати.

Його друзі, сім’я — усі, хто бачив, як він мучився, — підтримали.
Мати сказала:

«Якщо твоє серце знає шлях — іди. Море саме покаже, де вона».

І він пішов.
Разом із кількома друзями вони сіли в машину, взяли квіти, її улюблені — ромашки, і поїхали туди, де все почалося — до неї.

Коли вони приїхали, вечір уже спускався над Кримом.
Море тихо шуміло, маяк світився у далині, як спогад.
Анастасія стояла на березі — знову у тому ж светрі, з вітром у волоссі, ніби чекала.

Даніель підійшов мовчки.
Вона побачила його, здригнулася — не вірила, що це не сон.

— Ти… справді тут? — прошепотіла вона.

— Я повернувся не просто так, Настю, — він опустився на коліно, — я більше не хочу жити без тебе.
Хочу, щоб море, яке колись нас розділило, тепер стало свідком нашої обітниці.

Вітер приніс аромат солі, друзі мовчки стояли позаду, навіть хвилі здавалися тихішими.
Вона дивилася на нього довго — очі блищали, як у перший день знайомства.

тоді вона відповіла:
— Море повертає тих, кого любиш… Тепер я знаю — це правда.

Він встав, обійняв її, і світ навколо зупинився.
Не було минулого, не було страху. Лише двоє — і море, що нарешті мовчало не від смутку, а від спокою.

І в тій тиші народилося щось нове — не просто кохання, а життя, яке вони тепер творитимуть удвох.