Розділ 21. Думки вдома

У своїй кімнаті Даніель лежав на ліжку, втупившись у стелю. Лампа кидала м’яке світло на його обличчя, але всередині нього — тьма. Він думав про неї. Про Настю.
Про кожен її погляд, про сміх, який чув навіть тепер — коли навколо стояла нічна тиша.

Йому здавалося, що її голос досі звучить у його голові: «Не пиши мені більше…»
Та як не писати тій, без кого світ став порожнім?

Він сів, узяв телефон, але не натис клавіші. Просто дивився на екран, ніби там, за пікселями, ще живе їхнє минуле.
— Якщо вона щаслива… — прошепотів він, — тоді я прийму це. Але чому так боляче?

Потім він підвівся, став на коліна. Його руки зімкнулися в молитві. Він не просив, щоб Настя повернулася.
Він просто просив, щоб вона не забула.

У тиші за вікном шумів вітер, і десь далеко, за горами, чувся шум моря — того самого, що колись з’єднало їхні шляхи.

І навіть якщо вона вже в іншому світі — в іншому місті, з іншими людьми — він усе одно залишав їй місце у своїй тиші.

Даніель довго не міг заснути. Він ходив по кімнаті, зупинявся біля вікна, слухав, як дощ б’є у шибки.
Йому здавалося, що кожна крапля — це її слово, якого він не почув до кінця.

Він відкрив старий блокнот, той самий, у якому колись писав пісні, і спробував знову. Але замість рим — вийшов лист.
Не для публіки. Не для неї навіть. Просто — для себе.

«Ти була моїм світлом, Настю. Навіть тоді, коли я сам не помічав, як темрява затягувала мене.
Я не знаю, де ти зараз, і чи пам’ятаєш ти той вечір біля маяка.
Але якщо колись почуєш шум моря — знатимеш, я теж слухаю його. Ми дивимось на ті самі хвилі, тільки з різних берегів.»

Його пальці тремтіли, коли він ставив крапку.
На мить здалося, що серце трохи відпустило. Наче саме море відповіло легким подихом вітру у вікні.

Він заплющив очі, уявив її — у тому ж самому светрі, з чашкою чаю, біля моря.
Може, вона теж думає про нього зараз.
Може, ще не все втрачено.

І тоді він вирішив: якщо доля дає другий шанс — він його не втратить.
Завтра він знову напише. Але не повідомлення. Лист.
Справжній, на папері.

Він вірив — море знову знайде спосіб передати його Насті.

Бо є речі, які не зникають. Вони просто чекають, поки серце знову відкриється.