Розділ 17. Новий світанок

Минув тиждень.
Анастасія мала вже повертатися додому, але щось у серці не дозволяло. Вона вирішила залишитися ще на кілька днів — просто, щоб побути біля моря.

На світанку вона пішла до маяка.
Повітря було прохолодним, а небо повільно наповнювалося ніжним світлом. Море здавалося безмежним, і в цьому спокої було щось схоже на прощення.

Вона стояла, закутавшись у светр, коли почула знайомий голос:
— Ти все ще приходиш сюди на світанок?

Вона обернулася.

Даніель.
Стояв поруч, трохи втомлений, але такий самий — той, кого вона не могла забути.

— Я не думала, що побачу тебе ще раз, — прошепотіла вона.
— А я — що зможу піти, не побачивши тебе, — відповів він, наближаючись.

Вони мовчали. Море шуміло, сонце піднімалося, фарбуючи небо у золотаво-рожеві відтінки.

— Я знайшов твій лист, — тихо сказав Даніель. — У пляшці, біля скель. Не одразу повірив, що це ти. Але коли прочитав… я зрозумів, що ще не все втрачено.

Сльози з’явилися на її щоках, але вона не ховала їх.
— А твоя наречена?..
— Вона зрозуміла, що серце вже не зі мною. Ми розійшлися. Я залишився тут, бо… моє місце поруч із тобою.

Він торкнувся її руки — обережно, як торкаються хвиль на березі.
— Настю, я не прошу пробачення. Я просто хочу, щоб ти знала: ти — причина, через яку я навчився знову дихати.

Вона вдихнула повітря, сповнене солоного бризу, і відповіла:
— А ти — причина, через яку я навчилась знову вірити.

Вони стояли разом, дивлячись, як сонце торкається лінії моря.
Світ прокидався — і разом із ним починалося їхнє нове життя.