Розділ 16. Сльози і чай

Вечір був дощовий. Море гуло, наче намагалося щось сказати, а вітер стукав у вікна, ніби прохав впустити його всередину. Анастасія сиділа на кухні з господинею будинку — літньою жінкою на ім’я Олена Василівна. У руках вони тримали чашки з гарячим чаєм, і пар від них повільно здіймався в повітря, змішуючись із запахом м’яти та лимону.

— Знаєш, дитино, — почала вона, дивлячись кудись крізь вікно. — Море не забирає просто так. Воно вміє тримати таємниці, але завжди повертає тих, кого любиш по-справжньому.

Анастасія мовчала. Їй хотілося спитати, звідки вона це знає, але слова застрягли в горлі.

— Мій чоловік був рибалкою, — тихо продовжила Олена Василівна. — Одного разу не повернувся з моря. Тоді я теж плакала, як ти. Думала, що більше не зможу навіть дивитись на хвилі. Але потім зрозуміла — море не краде, воно просто бере на збереження.

Жінка усміхнулася, витираючи сльозу.
— І знаєш, одного ранку я вийшла на берег і побачила човен. Старий, поламаний, але з нашими ініціалами. Море його повернуло. І з того часу я вірю — якщо людина тебе справді любить, вона знайде шлях назад.

Навіть через шторм.

Анастасія підняла погляд. Її очі блищали від сліз, але вона посміхнулася.
— А якщо я боюся, що вже пізно?
— Для моря ніколи не пізно, — відповіла Олена Василівна. — Воно знає, коли час.

І вони сиділи ще довго, слухаючи, як за вікном шумлять хвилі — немов хтось тихо розповідав історію про надію.