Коли море мовчить
Розділ 14. Шторм
Небо темніло, наче хтось пролив чорнило над морем. Вітер ніс із собою запах солі, водоростей і страху. Усе містечко готувалося до бурі — зачиняли вікна, прибирали човни, затягували штори. Анастасія стояла на березі, не зводячи погляду з хвиль, які ставали дедалі вищими.
Їй здавалося, що море відчуває її біль. Те саме море, яке слухало її, коли вона плакала ночами, тепер кричало разом із нею. Грім розрізав небо, блискавка освітила обрій — і Настя відступила, але не пішла. Вона стояла, поки перші краплі дощу не вдарили по її щоках.
— Заспокойся, будь ласка, — прошепотіла вона морю, ніби воно могло її почути. — Я теж більше не можу.
Вітер розвівав волосся, кидалися піщинки в обличчя, але вона не звертала уваги. Усе навколо нагадувало їй його — Даніеля. Його голос, сміх, навіть той погляд, коли він мовчав, але ніби бачив її наскрізь.
Вона повернулася додому, коли грім уже розривав ніч. У старому будинку тріщали вікна, а дах шумів від дощу. Настя запалила свічку, сховала голову в коліна і прошепотіла:
— Якщо ти зараз десь поруч, просто дай знак.
І раптом десь у далині блиснула блискавка, освітивши обриси маяка. Того самого, де вони зустрілися вперше. Здавалося, що саме звідти море відповідає їй.
Тієї ночі вона довго не спала. Їй снилося, ніби вона стоїть на скелі, а море кличе її по імені. І в його голосі — не лише страх, а й надія.
#1541 в Жіночий роман
#1358 в Сучасна проза
Відредаговано: 10.10.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
