Коли море мовчить
Розділ 12. Тиша
Море мовчало. Його хвилі були спокійні, але в тому спокої ховалася буря — така сама, як у серці Насті. Вона сиділа на піску, тримаючи коліна руками, і дивилася на обрій, де сонце повільно тонуло у воді. Скільки разів вони з Даніелем зустрічали світанки, жартували, сперечалися, мріяли… А тепер — лише тиша.
Вітер ледь торкався її волосся, приносячи запах солі й мокрих каменів. Настя закрила очі, ніби хотіла сховатися від усього світу. В голові крутилися його слова — ті останні, різкі, відчайдушні:
«Прошу, вислухай мене перед тим, як блокувати».
Але вона не змогла. Просто вимкнула телефон, ніби цим могла вимкнути почуття.
Їй здавалося, що море розуміє її мовчання. Що воно також втомилося пояснювати, прощати, чекати.
Настя повільно підвелася, босими ногами ступила у воду. Холодна хвиля торкнулася щиколоток, немов нагадала — життя триває.
— Я все одно колись перестану згадувати, — прошепотіла вона.
Та навіть хвилі, здавалось, шепотіли у відповідь його ім’я.
І вона зрозуміла: від деяких людей не втекти навіть на край світу.
#1540 в Жіночий роман
#1343 в Сучасна проза
Відредаговано: 10.10.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
