Розділ 11. Правда між рядками

День був спекотний, але всередині Даніеля кипіла зовсім інша спека — з тих, що не втамовуються ні вітром, ні водою.
Він стояв біля кав’ярні, стискаючи телефон. На екрані — повідомлення, що перевернуло все.

"Твоя Настя давно не сама. Вона має минуле, про яке ти не знаєш. Листи — від нього."

Він спершу не повірив. А потім — зібрав усе докупи: час, збіги, тон слів, навіть те перше попередження, яке отримала Настя.
Це був він. Її колишній. Той, хто не зміг відпустити.

Коли Даніель підійшов до неї, море знову було тихим — наче готувалося стати свідком.
Настя стояла біля води, босоніж, у довгій сорочці кольору неба.

— Настю, — сказав він, намагаючись говорити спокійно, — я знаю, хто писав тобі той лист.
Вона обернулася.
— І хто?
— Твій колишній. Він досі стежить за тобою.

Її очі здригнулися, але голос залишився рівним:
— Це не твоя справа, Даніелю.

— Не моя справа?! — його голос зірвався. — Він грається твоїм життям, а ти навіть не хочеш почути!
— А ти хто, щоб мене рятувати? — крикнула вона у відповідь. — Ми навіть не разом!

Настала тиша, у якій шум моря здавався гучнішим за будь-які слова.

— Прошу, вислухай мене перед тим, як блокувати, — тихо сказав він, але в голосі тремтів розпач.

Вона опустила телефон і відповіла:
— Я не хочу стосунків. Прошу, більше мене не турбуй.

І пішла.
Просто — крізь повітря, насичене їхніми невимовленими словами.

Даніель стояв, поки хвилі не змили його відбитки на піску.
А небо над Кримом знову затяглося хмарами — ніби навіть воно знало: деякі бурі не закінчуються дощу.