Розділ 8. Місто нічних ліхтарів

Ніч у місті була тепла й тиха. Уздовж набережної тягнулися рядки ліхтарів — кожен відбивався у воді, мов розсипані зорі. Настя й Арсен ішли повільно, тримаючи по стакану лимонаду з м’ятою.
— Тут вечори особливі, — сказав Арсен, — ніби все місто дихає морем.

Настя усміхнулася.
— Я думала, що більше не зможу комусь довіряти…

— А тепер?

— Тепер, може, й зможу, — відповіла вона, дивлячись у його темні очі.

Вітер грався її волоссям, і Арсен хотів було щось сказати, але в ту ж мить на набережну виїхала чорна машина.
Вона різко зупинилася. З неї вийшов він. Даніель.

Його погляд ковзнув по Насті, потім по Арсену. У повітрі повисла тиша — важка, мов сіль у рані.

— Привіт, — тільки й сказав він.
Настя застигла. Вона не знала, як реагувати — частина її серця стиснулася, інша кричала: "Чому ти тут?"

— Я приїхав… бо мав сказати правду, — тихо промовив Даніель. — І тому що не міг тебе відпустити.

Арсен зробив крок уперед.
— Вона тепер тут. І їй добре.

Море шуміло сильніше, ніби хотіло розділити їх трьох. Настя не могла відірвати погляду — у цих двох хлопцях було щось таке, що символізувало її дві реальності: минуле, яке боліло, і теперішнє, яке лікує.

Вона прошепотіла:
— Ви обидва не розумієте... Я просто хочу спокою.

І пішла вперед, уздовж моря, під світлом нічних ліхтарів.

Даніель стояв, мов прибитий до місця. Арсен — дивився їй услід.
Обидва мовчали.
А десь за обрієм спалахнула блискавка — ніби знак, що ця історія тільки починається

Вітер грався її волоссям, і Арсен хотів було щось сказати, але в ту ж мить на набережну виїхала чорна машина.
Вона різко зупинилася. З неї вийшов він. Даніель.

Його погляд ковзнув по Насті, потім по Арсену. У повітрі повисла тиша — важка, мов сіль у рані.

— Привіт, — тільки й сказав він.
Настя застигла. Вона не знала, як реагувати — частина її серця стиснулася, інша кричала: "Чому ти тут?"

— Я приїхав… бо мав сказати правду, — тихо промовив Даніель. — І тому що не міг тебе відпустити.

Арсен зробив крок уперед.
— Вона тепер тут. І їй добре.

Море шуміло сильніше, ніби хотіло розділити їх трьох. Настя не могла відірвати погляду — у цих двох хлопцях було щось таке, що символізувало її дві реальності: минуле, яке боліло, і теперішнє, яке лікує.

Вона прошепотіла:
— Ви обидва не розумієте... Я просто хочу спокою.

І пішла вперед, уздовж моря, під світлом нічних ліхтарів.

Даніель стояв, мов прибитий до місця. Арсен — дивився їй услід.
Обидва мовчали.
А десь за обрієм спалахнула блискавка — ніби знак, що ця історія тільки починається.

Блискавка розрізала небо — яскраво, боляче, зовсім близько.
Настя здригнулася, прикривши вуха. Її тіло напружилось, наче від удару.

— Настю? — тихо покликав Арсен, підходячи ближче. — Ти боїшся?
Вона кивнула, не наважуючись дивитися вгору.
— З дитинства… після однієї ночі, коли грім ударив у дах, — прошепотіла. — Я тоді втратила… одну важливу людину.

Даніель зробив крок до неї, але Арсен уже обійняв її, притиснувши до себе.
Море шуміло, грім розкотисто лунав у далині, а світло ліхтарів танцювало по їхніх обличчях.

— Тихо, це просто гроза, — прошепотів Арсен. — Вона мине.
— Але спогади не минають, — відповіла вона, стискаючи його руку.

Даніель дивився на них, і в його очах щось змінювалося.
Ревнощі, біль, розуміння — усе змішалося. Він нарешті побачив, що Настя справді боїться, що її серце розбите не ним одним.

Коли гроза стихла, вони стояли під старим навісом, слухаючи, як краплі стікають по даху.
Настя підняла погляд на Даніеля.
— Ти все одно не мав сюди приїжджати. Тут не твоє місце.

Він мовчав. І тільки блискавка знову освітила його обличчя — втомлене, але щире.
— Моє місце там, де ти, — сказав він. — Навіть якщо ти мене ненавидиш.

Вона відвела очі, бо відчувала — всередині знову ламається стіна, яку так старанно збудувала.
А море, здавалось, знало: ця гроза — лише початок справжньої бурі між ними.

— Моє місце — це Крим, — тихо сказав Даніель, роблячи крок ближче.
Його голос злився з шумом моря, але Настя почула кожне слово.
— Я тут народився. Тут усе, що залишилось від мого минулого. І тепер — ти.

Вона відступила на крок, ніби боялась цієї відвертості.
— Ти не маєш права так говорити, Даніелю… — її голос тремтів. — Ти ж засватаний.

— Я не обирав того, Настю, — його очі блиснули, мов море перед штормом. — Це було домовлено ще давно. Але коли я зустрів тебе — я зрозумів, що хочу інакше.

Арсен стояв осторонь, стискаючи руки в кишенях. Його погляд ковзнув між ними, важкий, напружений.
— Досить, — промовив він нарешті. — Не треба тут сцен.

— Це не сцена, — відповів Даніель, не відводячи очей від Насті. — Це правда.
— Правда, яка знов її ранить, — різко кинув Арсен.

Настя мовчала. Грім віддалився, але всередині неї буря тільки починалася.
— Я не хочу нічиєї війни, — сказала вона нарешті. — Я просто хочу жити спокійно.

Вона подивилась на море — спокійне, темне, безмежне.
— Якщо твоє місце тут, то залишайся, — додала тихо. — Але не змушуй мене знову обирати між серцем і розумом.

Даніель хотів щось сказати, але зупинився.
Він зрозумів: іноді навіть найрідніше місце може стати чужим, якщо серце тебе не впізнає.

Вони стояли мовчки — троє людей під нічними ліхтарями, серед солоного повітря, де море шепотіло кожному свою правду.