Розділ 7. Інша сторона

— Ти мені не хлопець, — тихо написала Настя, пальці тремтіли. — Ти зайнятий. Засватаний. Коли весілля?
Вона натиснула “надіслати” й довго дивилася на екран, ніби чекаючи дива. Але замість відповіді телефон лише завібрував холодом.
— Бувай, — прошепотіла вона. — Не пиши.

Вона зібрала валізу, не взявши майже нічого зайвого — лише щоденник, фото, кілька листів. Потяг рушив на південь. Сонце розливалося за вікном, ніби хотіло сховати її біль.

Крим. Інша сторона.
Тут усе було інакше — море пахло свободою, а не спогадами. Будинок, у якому вона зупинилася, стояв біля обриву, звідки відкривався вид на безкраї хвилі. Настя виходила щоранку з чашкою кави, вдихала солоне повітря й намагалася не думати про нього.

Та одного вечора, коли сонце хилилося до заходу, вона відкрила фото, яке зробив Даніель.
Позаду них — силует третьої людини.
Жіночий.
Здавалося, вона дивиться просто на Настю.
Настю пройняв холод.

— Не може бути... — прошепотіла.
Вона збільшила зображення, але воно було розмите. Лише обриси. М’яке світло на волоссі, ледь видимий контур сукні.
Це могла бути Еліна.

Тим часом у Києві друзі Даніеля — Сергій і ще двоє — сиділи в кав’ярні.
— Він реально шкодує, — сказав один.
— Та пізно. Вона поїхала. І правильно зробила, — кинув Сергій. — Хоч би знав, із ким зв’язався. Та Еліна… не та, за кого себе видає.

Увечері Настя сиділа біля моря. Хвилі билися об берег, а вітром несло чужі голоси. Вона прокручувала ту саму фотографію знову і знову.
І тут — повідомлення від невідомого номера:

«Ти повинна знати, що Еліна не просто так з’явилася поруч із ним. Це частина гри. Обережно».

Серце стислося. Настя не знала, хто це, але інтуїція підказувала — це хтось із його кола.

Київ.
Даніель сидів у своїй квартирі, тримаючи в руках телефон, який мовчав.
— Вона справді поїхала, — промовив тихо.
— Ти думав, що вона чекатиме? — відповів Сергій. — Еліна все підлаштувала. Вона знала, що Настя побачить те фото.
Даніель різко підвів голову.
— Що ти сказав?
— Ми дізналися. Вона найняла фотографа, щоб усе виглядало як “випадковість”. Їй потрібно було, щоб ти виглядав винним. Вона працює не сама…

У кімнаті запала тиша.
Даніель стискав кулаки.
— Де Настя зараз?
— Крим. Море. Я чув, вона живе біля старої вілли на обриві. Але… — Сергій зітхнув. — Вона сказала, що більше не хоче тебе бачити.

— Це вже не має значення, — Даніель узяв куртку. — Я сам усе їй поясню.

Крим. Настя.
Вона сиділа біля вікна й писала в щоденнику:

“Навіть море не змиває біль. Але, можливо, воно навчить мене не тонути в минулому.”

За кілька хвилин на подвір’ї пролунав звук машини. Вона глянула вниз — і застигла.
На дорозі стояв він.

Даніель.
В очах — втома, страх, але й надія.
— Настю… будь ласка, вислухай, — його голос був тихим, але справжнім. — Я дізнався все.

Настя сиділа на лавці біля моря, коли до неї підійшов хлопець — років двадцяти, засмаглий, з темними очима й спокійним голосом.
— Салам, къыз, — сказав він усміхнено.
Вона кліпнула очима, не розуміючи.
— Вибач, я… не зовсім… — почала, але він махнув рукою.

— Нічого, — відповів уже українською з легким акцентом. — Я Арсен. Ти тут новенька.

Вона кивнула.
— Так. Приїхала трохи... забути.

Він усміхнувся.
— Крим добре лікує тих, хто не тікає від моря.

Його слова здалися їй дивно глибокими. Настя не знала, чому, але цього разу не хотіла тікати від розмови. Вони пройшлися уздовж берега, і Арсен показував їй місця, де, за його словами, “море говорить тихіше”.

Наступного дня він приніс їй тонкий зошит і сказав:
— Якщо житимеш тут — треба вивчати нашу мову. Це як розуміти море зсередини.

І так Настя почала писати нові слова:
сувет — порада.
дост — друг.
бахтлы — щасливий.

Вона ловила кожен звук, ніби він міг зашити її розбите серце.
Щовечора вони зустрічалися біля старої вілли на обриві. Арсен говорив про життя, про море, а вона — слухала.

Вперше за довгий час Настя сміялася. Не гучно, а тихо — як хвиля, що торкає берег.

А десь далеко, на трасі, Даніель дивився на карту, де червоним сяяв маршрут: Київ — Крим.
Він не знав, що, коли знайде її, вона вже не буде тією самою дівчиною, яку колись залишив у кав’ярні біля моря.