Розділ 6 Зустріч із Еліною

Ніч опустилася на узбережжя важко й тихо, як покривало з туману. Настя йшла вузькою доріжкою до старого пірсу, де хвилі билися об каміння, а вогники міста здавалися занадто далекими.
Усе виглядало спокійним, але всередині щось підказувало — ця зустріч не буде простою.

Вона побачила Еліну першою: темне пальто, холодний погляд, і голос — надто спокійний, щоб бути щирим.
— Ти Настя? — запитала вона, не поспішаючи наближатися.
— Так. Ти та, хто мені писала?

Еліна усміхнулася.
— Я — та, хто намагається тебе врятувати.

Настя нахмурилася.
— Від кого? Від Даніеля?
— Від нього, від себе, від того, що ти навіть не розумієш. — Еліна говорила, наче відрізала слова лезом. — Він не той, ким здається.

Мовчанка між ними стала густою, як нічне повітря. Настя відчувала, що кожне слово цієї дівчини — пастка, але водночас у ній була дивна правда.
— І чому я маю тобі вірити? — кинула вона.
Еліна знизала плечима.
— Бо іноді вороги чесніші, ніж ті, кого ми любимо.

Вона пішла, залишивши після себе аромат морської солі й страху.

Настя залишилась сама. Хвилі билися об човен, який стояв на березі — старий, потрісканий, але живий. Саме тоді вона помітила Даніеля. Він стояв неподалік із камерою, ловлячи у кадр море.

— Ти стежиш за мною? — спитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Ні, просто фотографую, — відповів він тихо. — А потім ти з’явилась. І все змінилося.

Вона не знала, як реагувати. Сіла на край човна, дивилася на хвилі.
— Це твій човен?
— Так. Ремонтую, коли не знімаю. Він старий, але ще тримається. Як і я.

Даніель підняв камеру й зробив кілька кадрів.
— Не рухайся, — сказав. — Світло гарне.
Настя посміхнулася.
— Я не вмію позувати.
— Ти й не мусиш. Просто будь собою.

Її волосся злегка розвіяв вітер, море заграло світлом, і на мить здалося, що час зупинився.

Вони сиділи поруч, слухали шум хвиль.
Уперше мовчання не різало, не тиснуло, не боліло. Воно стало спокоєм.

Даніель опустив камеру, глянув на неї.
— Море дивне, правда? Наче бачить усе, що ми боїмося сказати.
— І зберігає наші таємниці, — додала Настя.

Він усміхнувся, але в його очах промайнула тінь.
Бо море справді знало більше, ніж вони обоє могли уявити.

Наступного ранку море виглядало зовсім інакше — тихе, мовби змучене ніччю. Настя сиділа на терасі, гортаючи світлини, які надіслав їй Даніель.
Його фото завжди мали особливу атмосферу — наче кожен кадр міг дихати. Але цього разу щось було не так.

На одному з кадрів, де вона стояла біля човна, Настя помітила позаду себе тінь. Силует жінки — розмитий, але знайомий.
Високий комір, темне пальто, волосся, яке вітер розвіяв у ту саму мить…

— Еліна, — прошепотіла Настя.

Її серце стислося. Фото зроблене на маяку, а Еліна, здавалося, тоді вже пішла. То як вона могла бути там?
Вона хотіла написати Даніелю, але передумала. Хоча всередині відчувала: мовчати — небезпечно.

Тим часом, у порту.
Даніель сидів із Сергієм і ще двома своїми знайомими — Арсеном і Мурадом. Вони пили каву, а розмова звучала напружено.

— Ти впевнений, що вона не дізнається? — спитав Сергій, дивлячись на нього з-під лоба.
— Вона просто туристка, — відповів Даніель. — Їй не потрібні наші історії.

Мурад тихо хмикнув:
— Туристка, кажеш? Вона вже розпитує про тебе, про Еліну, навіть про ту ніч.
— Вона не повинна знати, — різко кинув Даніель.

Сергій притулився до стіни, уважно дивлячись у море:
— Може, вже пізно. Якщо Еліна справді повернулась, усе може повторитись.

Даніель відвернувся, наче ці слова боліли фізично.
— Цього разу я не дозволю.

Увечері Настя наважилася написати.
— Хто та жінка на фото? — відправила коротке повідомлення.

Відповідь прийшла через кілька хвилин.
“Ти не повинна про неї знати. Видали фото. І не ходи більше до маяка.”

Її руки затремтіли.
Вона підняла погляд на темне море — і вдалині, біля самого краю хвиль, справді хтось стояв.
Той самий силует.

Наступного ранку море виглядало зовсім інакше — тихе, мовби змучене ніччю. Настя сиділа на терасі, гортаючи світлини, які надіслав їй Даніель.
Його фото завжди мали особливу атмосферу — наче кожен кадр міг дихати. Але цього разу щось було не так.

На одному з кадрів, де вона стояла біля човна, Настя помітила позаду себе тінь. Силует жінки — розмитий, але знайомий.
Високий комір, темне пальто, волосся, яке вітер розвіяв у ту саму мить…

— Еліна, — прошепотіла Настя.

Її серце стислося. Фото зроблене на маяку, а Еліна, здавалося, тоді вже пішла. То як вона могла бути там?
Вона хотіла написати Даніелю, але передумала. Хоча всередині відчувала: мовчати — небезпечно.

Тим часом, у порту.
Даніель сидів із Сергієм і ще двома своїми знайомими — Арсеном і Мурадом. Вони пили каву, а розмова звучала напружено.

— Ти впевнений, що вона не дізнається? — спитав Сергій, дивлячись на нього з-під лоба.
— Вона просто туристка, — відповів Даніель. — Їй не потрібні наші історії.

Мурад тихо хмикнув:
— Туристка, кажеш? Вона вже розпитує про тебе, про Еліну, навіть про ту ніч.
— Вона не повинна знати, — різко кинув Даніель.

Сергій притулився до стіни, уважно дивлячись у море:
— Може, вже пізно. Якщо Еліна справді повернулась, усе може повторитись.

Даніель відвернувся, наче ці слова боліли фізично.
— Цього разу я не дозволю.

Увечері Настя наважилася написати.
— Хто та жінка на фото? — відправила коротке повідомлення.

Відповідь прийшла через кілька хвилин.
“Ти не повинна про неї знати. Видали фото. І не ходи більше до маяка.”

Її руки затремтіли.
Вона підняла погляд на темне море — і вдалині, біля самого краю хвиль, справді хтось стояв.
Той самий силует.