Розділ 5. Кав’ярня біля моря

Море шуміло зовсім поруч, а маленька кав’ярня, захована між пальмами й камінням, пахла сіллю, кавою та трохи морським вітром.
Анастасія сиділа біля вікна й нервово крутила чашку — у повітрі стояла тиша очікування.

Він прийшов тихо, але вона одразу відчула його присутність — як теплу хвилю, що торкається берега.
— Привіт, — сказав Даніель, і усмішка ковзнула його губами.
— Привіт… — відповіла вона, трохи опустивши очі.

Кілька секунд — і між ними знов з’явилася та сама ніяковість, знайома ще з листування.
Розмова текла повільно, немов чай по холодному фарфору:
про море, про роботу, про те, що кожен із них давно шукає спокою, але знаходить лише бурю в серці.

Під час розмови він жартував, а вона сміялася — щиро, так, як давно не сміялась.
А потім він подивився на неї довше, ніж треба.
Тиша між ними наповнилась теплом, і Настя відчула — саме цей момент стане спогадом, до якого вона повертатиметься навіть тоді, коли все закінчиться.

Під столом її телефон засвітився новим повідомленням.
"Тримайся від нього подалі. Це не просто попередження."

Але вона не відразу глянула.
Бо саме тоді він торкнувся її руки.
І світ став тихішим, ніж море.

Даніель довго мовчав, перш ніж зізнатися. Його пальці нервово торкалися чашки, очі — темні, втомлені, наче море перед штормом.
— Я мав сказати раніше, — промовив він тихо. — Так, я засватаний. Але це не те, що ти думаєш. Це… угода між родинами. Вона — не любов, а зобов’язання.

Настя відчула, як серце стискається.
— А отже, ти справді… — вона не змогла договорити.
— Вона знає, що все скінчено. Але, схоже, не збирається миритися.

Він нахилився ближче, і його голос знизився до шепоту:
— Повідомлення, яке ти отримала… його могла надіслати саме вона. Вона стежить за мною. І тепер, можливо, за тобою.

Настя здригнулася. Телефон у руці засвітився новим повідомленням — знову без імені відправника.
"Я попереджала. Він бреше."

Вона показала екран Даніелю. Той лише опустив очі.
— Тепер розумієш, чому я не хотів тебе вплутувати?

— Але я вже вплутана, — сказала вона тихо. — І якщо ти не боїшся правди, то не тікай від мене.

Він підвівся, підійшов ближче. Їх розділяло лише дихання.
Його руки торкнулися її щоки.
— Я ніколи не хотів тебе обманювати, Настю.

Вона зробила крок назустріч — і між ними розтанула остання відстань.
Поцілунок — короткий, але такий, що в ньому сховалася вся правда, яку важко було вимовити словами.

Після поцілунку світ навколо завмер.
Чути було лише шум моря за стінами кав’ярні й тихе биття серця, яке не збігалося ні з хвилями, ні з часом.

Настя відійшла на крок, вдихнула повітря, солоне і гаряче водночас.
— Це не мало статися, — прошепотіла вона.
— Але сталося, — відповів Даніель. — І я не шкодую.

Вона хотіла щось сказати, але в ту ж мить телефон знову спалахнув.
“Він не той, за кого себе видає. Втікай, поки можеш.”

Повідомлення без імені. Ті самі літери, той самий холод у словах.
Настя підняла очі — у погляді Даніеля була тривога, не вина.
— Ти знову щось приховуєш?
— Ні. Але є хтось, хто хоче, щоб ти у це повірила.

Він провів долонею по волоссю, дивився у вікно, де мерехтіли відблиски маяка.
— Її ім’я — Еліна. Вона… не просто наречена. Вона дочка людини, яка контролює все тут, — він гірко всміхнувся. — Навіть мене.

Настя мовчала. Кожне слово звучало, як камінь, що падає в море — і зникає без сліду.
— А ти мене контролюєш? — спитала тихо.
— Ні, — його голос став м’якшим. — Я просто хочу, щоб ти залишилась живою.

Вона підійшла до дверей.
— Пізно, Даніелю. Після цього поцілунку я вже не можу бути “живою”, як раніше.

Вона вийшла, і двері м’яко зачинилися.
Море здійнялося сильніше, наче хотіло втримати її, але Настя не озирнулась.

Її телефон знову здригнувся.
На екрані з’явилось нове повідомлення — але цього разу підписане:
“Еліна.”

“Ми маємо зустрітися. Ти мусиш знати правду.”

Море стишилось. А ніч тільки починалась.