Розділ 4. Жінка з ринку

Ранок був спекотний і шумний. На старому ринку, де продавали спеції, кераміку й фрукти, пахло морською сіллю й кавою.
Настя йшла між рядами, намагаючись не думати про дивне повідомлення, але слова «тримайся подалі від Даніеля» не виходили з голови.

Вона розглядала мушлі на прилавку, коли почула тихий голос за спиною: 
— Гарний вибір, дівчинко. Але мушлі зберігають не тільки красу моря, а й його секрети.

Настя обернулася.
Перед нею стояла літня жінка з темною хусткою на голові й глибокими очима кольору бурштину. Вона усміхалась, але в її погляді було щось тривожне.

— Ви мене знаєте? — обережно спитала Настя.
— Не обов’язково знати, щоб бачити, — відповіла жінка. — Ти не звідси. Не кримська.

— Так, я… переїхала з України, — Настя на мить зам’ялась. — Хотіла змін. Хотіла спокою.

Жінка тихо хмикнула.
— Спокою тут не знайдеш, дівчинко. Не біля моря.
Вона нахилилась ближче, її голос став шепотом:
— Особливо якщо ти зустріла його.

Настя здригнулася.
— Кого?
— Хлопця, що дивиться на море, ніби чекає, коли воно покличе його назад. Даніеля.

— Ви… знаєте його? — Настя майже не дихала.
— Знала, — поправила жінка. — Колись. Його мати приходила до мене багато років тому. Просила про допомогу… бо море взяло в них когось. І відтоді кожен, хто надто близько до серця Даніеля, платить ціну.

Настя відчула, як по спині пробіг холод.
— Ви хочете сказати…
— Я нічого не хочу, дівчинко. — Жінка простягнула їй маленький мішечок із травами. — Просто тримай це біля ліжка. Воно захищає від снів, які можуть стати правдою.

— А як вас звати? — прошепотіла Настя.
— Зінаїда, — відповіла жінка. — Але тут мене кличуть інакше. «Та, що пам’ятає».

Вона пішла, залишивши за собою запах м’яти й диму.
Настя стояла посеред ринку, стискаючи мішечок у руці, і думала лише про одне:
як жінка могла знати про Даніеля — і про повідомлення, яке отримала лише вона?..

Коли Настя повернулася з ринку, море вже затяглося срібним серпанком вечора.
Вона сиділа біля вікна, стискаючи мішечок, подарований жінкою, й дивилася, як хвилі розмивають обрій. Телефон спалахнув — повідомлення.

Даніель: Ти сьогодні ходила на ринок? Тебе було видно з набережної.
Даніель: Твій шарф досі пахне морем.

Настя набрала відповідь і стерла її. Потім знову написала:

Настя: Дякую, але не треба було писати. Якщо ти засватаний, можеш не писати взагалі.

Крапки на екрані з’явилися, потім зникли. Знову з’явилися.
Вона дивилася на них, наче на серце, що билося десь далеко.

Даніель: Ти віриш у те, що кажуть люди?
Настя: А треба?
Даніель: Іноді — ні. Але в моєму випадку краще так. Я не хочу, щоб ти постраждала.

Її пальці завмерли над клавіатурою.
Настя: Постраждала від чого, Даніелю? Від слів? Чи від тебе?

Він не відповів одразу. Минуло кілька хвилин.
Море гуло, маяк світив уривчасто, і Настя вже хотіла вимкнути телефон, коли прийшло нове повідомлення.

Даніель: Від мене. Бо те, що починається біля моря, рідко закінчується спокоєм.

Настя відклала телефон і глибоко вдихнула.
Її очі впали на мішечок, який дала Зінаїда. Вона розв’язала його — і зсередини випав маленький уламок мушлі. На ньому, тонко, майже непомітно, було вигравірувано ім’я: ДАНІЕЛЬ.

Серце Насті стислося.
Хто ця жінка? Як вона знала?..
І чому, попри страх, Настя не могла перестати чекати нове повідомлення від нього?

***********

Даніель сидів у майстерні біля старого доку — місця, де завжди пахло сіллю, залізом і спогадами. Він працював реставратором човнів, але іноді допомагав місцевим рибалкам ремонтувати їхні судна. Йому подобалось це ремесло — руками відновлювати щось зламане, чути, як дерево знову дихає.

Поруч стояв Сергій, чоловік років тридцяти п’яти, з міцними руками й спокійним поглядом. Його всі вважали другом Даніеля, хоча ходили чутки, що колись вони разом служили десь за кордоном, і не все між ними було просто.

— Ти знову дивишся в телефон, — буркнув Сергій, не підводячи голови від дошки. — Вона написала?

Даніель мовчки поклав телефон на стіл.
— Не знаю, що відповісти, — зізнався він. — Вона питає, чи я засватаний.

Сергій тихо засміявся.
— І ти що, не засватаний?

Даніель зітхнув, не дивлячись на нього.
— Це складно. Я… обіцяв комусь. Але не кохаю її. Усе це давно стало тінню.

Сергій підняв брову:
— То, може, час уже розібратися зі своїми тінями, га? Бо ця дівчина — інша. Я бачу по тобі.

Даніель мовчав. Його думки плутались, як хвилі під час шторму.
Настя — ця дівчина з України — була наче промінь після довгої темряви. Але минуле не відпускало.

Телефон знову завібрував. Повідомлення:

“Якщо ти справді засватаний — просто скажи. Я не хочу бути між кимось.”

Він довго дивився на екран, перш ніж написати у відповідь:

“Не все так, як здається, Настю. Але я поясню. Просто дай мені трохи часу.”

Сергій мовчки спостерігав за ним, і лише тихо додав:
— Час — не завжди лікує. Інколи він лише нагадує, що болить.

І в ту мить Даніель зрозумів: йому доведеться вибирати. Не між двома жінками — а між минулим і майбутнім.

Вечір опускався на затоку, фарбуючи небо в м’які відтінки рожевого й синього. Настя стояла біля маяка, де колись загубила свій шарф. Вітер торкався її волосся, наче хтось невидимий гладив щоку. Вона вже хотіла піти, коли почула позаду знайомий голос:

— Я все ж прийшов.

Даніель стояв поруч, трохи розгублений, з поглядом, у якому змішалися провина й рішучість.
— Я не міг залишити все так, — тихо сказав він. — Ти маєш знати правду.

Настя перехрестила руки.
— Правду? Про те, що ти засватаний?