Розділ 3. Маяк і шарф

Вітер над затокою був холодний і живий, як дихання моря.
Анастасія стояла біля старого маяка, дивлячись, як хвилі розбиваються об каміння. Вона накинула легкий шарф на плечі — подарунок мами. Раптом порив вітру зірвав його і поніс униз, до самої води.

— Ні! — крикнула вона й кинулась за ним, але шарф уже майнув униз схилом, прямо до берега.

Хтось випередив її.
Хлопець у світлій сорочці, з темним поглядом, підняв шарф із піску.
— Ваш? — спитав він, тримаючи тканину обережно, ніби щось тендітне.

Анастасія зупинилась, намагаючись перевести подих.
— Так… Дякую.
Він усміхнувся куточком губ.
— Обережніше тут. Море не любить тих, хто стоїть занадто близько до краю.

Її серце раптом пришвидшилося.
— А ви, певно, море добре знаєте?
— Можна й так сказати, — відповів він. — Я виріс тут.

Вона подивилась на нього уважніше.
— Ви… Даніель? —
— Так, — коротко відповів він, простягаючи шарф.

Погляд у погляд. Хвилина, що тривала вічність.

— Це правда, що ти засватаний?! — вирвалося в неї раптово, навіть без привітання.

Він застиг.
— Хто тобі сказав?
— Сафіє. — її голос тремтів. — Ти навіть не заперечуєш…

Даніель відвів погляд, дивлячись на хвилі.
— Це не так просто, як здається.

— Тоді скажи хоч раз — що для тебе просто? Я чи вона?

Він зробив крок до неї.
— Настю, не починай…
— А я не можу інакше! — крикнула вона. — Я не винна, що всі закохуються в мене, нічого не роблячи!

Він мовчав, стискаючи шарф у руці, поки тканина не змокла від хвиль.
— Ти навіть не уявляєш, у що втрутилася, — прошепотів він.

— І все ж ти стоїш тут, біля мене, — відповіла вона, і сльози блиснули в її очах.

Він хотів щось сказати, але море вдарило сильніше, і бризки розділили їх, наче сама природа не дозволяла доторкнутись.

Він простягнув їй шарф — востаннє.
— Ти не повинна була мене зустрічати.

Анастасія взяла шарф, але погляд його вже розчинився в тумані.
Вітер підхопив її волосся, а десь далеко знову спалахнуло світло маяка — мов знак того, що це тільки початок історії, яку море не дасть забути.

Того ж вечора Настя сиділа на підвіконні, тримаючи телефон.
Вона не очікувала нічого, але сповіщення спалахнуло на екрані — повідомлення від незнайомого номера.

Даніель: Ви не втратили шарф. Але, здається, я втратив спокій.

Вона усміхнулась — трохи здивовано, трохи розгублено.
Її пальці вагались над клавіатурою, перш ніж написати відповідь.

Настя: Море повертає лише те, що хоче. Може, і спокій колись повернеться.

Так почалося їхнє листування.
Короткі фрази — як хвилі: то наближаються, то відступають.
І щоночі, коли над затокою загорявся маяк, Настя чекала на його слова. Вони говорили про дрібниці — про чай, про вітер, про тіні в морі. Але між рядками народжувалось щось більше, ніж просто дружня цікавість.

Одного разу він написав:

Даніель: Я бачу той самий маяк із вікна. Коли його світло торкається води, здається, що це ти дивишся в мій бік.

Її серце затремтіло. Але раптом екран знову спалахнув — інше повідомлення, без імені, без аватарки.

Невідомий: Тримайся подалі від Даніеля. Інакше море забере більше, ніж шарф.

Настя застигла. Пальці завмерли над телефоном.
Серце билося так голосно, що вона чула його навіть крізь шум хвиль за вікном.

Вона вийшла на балкон. Маяк мерехтів у тумані — але цього разу його світло здалося холодним, як попередження.
Десь унизу почувся звук хвиль, що б’ються об скелі, — і Насті раптом здалося, що серед шуму моря вона чує чиєсь тихе шепотіння:
Не наближайся…