Розділ 2. Кімната з видом на море

Будинок Сафіє був старий, але теплий, наповнений ароматом моря, жасмину й чаю з травами.
Дерев’яні підлоги рипіли на кожному кроці, стіни тримали історії, а з вікна відкривався краєвид, який міг стати картиною — синя затока, човни, світло маяка далеко на скелі.

Анастасія стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку з гарячим чаєм. Вечір був тихий, лише хвилі дихали в темряві.
Здавалось, саме море шепоче: «Ти вдома… хоч на трохи.»

Заходила Сафіє, тримаючи ковдру.
— Къызым, бу тюнъде денъиз сесенъни эшитеджек. Ол сени сынайджакъ, амма сен къоркма.
(«Доню, цієї ночі море почує твій голос. Воно випробує тебе, але не бійся.»)

Анастасія спробувала усміхнутися, хоча трохи збентежено перепитала:
— Море? Почує мене?..

Сафіє кивнула, дивлячись кудись у далечінь:
— Море читає серце кожного, хто дивиться на нього без страху. Воно не забирає — воно пам’ятає.

Після цих слів господиня вийшла, а кімната наповнилася ніжним запахом лаванди.
Анастасія лягла, але заснути не могла. Вітер з моря приносив гул хвиль, і десь далеко миготіло світло маяка — рівно, немов серцебиття.

Раптом — ледь чутний звук. Наче хтось тихо постукав у шибку.
Вона завмерла, прислухалася. Потім знову — тук… тук…
Повільно підійшла до вікна.

За склом стояв лише вітер, але в його шумі виразно почувся голос.
Тихий, глибокий, знайомий:
— «Не відвертайся…»

Анастасія відступила. Серце закалатало.
Вона вдивилася в темряву — лише море, блиск хвиль і миготіння маяка.
Та голос звучав знову, вже ніжніше, майже як шепіт:
— «Ти не мала йти тією дорогою сьогодні…»

Вона розгублено вдихнула, шепочучи у відповідь:
— Хто ти?..

Та замість відповіді море знову вдарило хвилею об каміння, і світло маяка на мить освітили обриси чоловічої фігури біля берега.
І їй привиділося — це був він. Той хлопець.

Коли вона кліпнула — силует зник. Лише хвилі світилися в нічній пітьмі.

Анастасія стояла, притискаючи руку до грудей.
— Море справді читає серце… — прошепотіла вона. — Але що, якщо воно чує не лише серце, а й спогади?

Світло маяка ковзнуло по її обличчю востаннє — і ніч знову стала тихою.

— Це правда… — тихо сказала Сафіє, стоячи біля вікна, звідки було видно синє море. — Даніель засватаний. Його наречена живе в іншому місті, але він тут, бо їхні родини домовилися про весілля.

Анастасія завмерла.
У серці щось стислося, ніби вітер вибив подих.

— Засватаний?.. — повторила вона, не вірячи власним вухам.
— Так, — Сафіє зітхнула. — Я й сама не знала. Він не говорить про це, бо, кажуть, то було рішення батьків.

Анастасія відвернулась до моря. Хвилі котилися, одна за одною, немов насміхаючись із її надії.

— Я невинувата, що закохую всіх, нічого не роблячи, — нарешті сказала вона, дивлячись у синю далечінь. — Я просто є. І, може, саме це комусь болить.

Сафіє подивилась на неї з подивом і навіть захопленням.
— Ти інша, Настю. Ти — як море. Гарна, але небезпечна. Люди самі заходять у твої хвилі, а потім дивуються, що тоне їхнє серце.

За вікном знову промайнув промінь маяка.
Ніч загусала, і серед шепоту вітру Анастасія знову почула тихий голос біля вікна — той самий, що кликав її минулої ночі…

Ніч сповзала на море, як темна завіса.
Анастасія не могла заснути. У кімнаті було тихо, лише старий годинник на стіні відмірював секунди, а хвилі за вікном шепотіли, немов хтось говорив крізь них.

— Настю… — почувся тихий, майже невиразний голос.
Дівчина здригнулася. Серце в грудях забилося швидше. Вона піднялася, підійшла до вікна. За ним — ніч, море і відблиск маяка. Але ніхто не стояв під вікном.

— Хто там? — прошепотіла вона.

Вітер у відповідь приніс запах солі й чийсь подих, такий близький, ніби хтось стояв просто поруч.
— Не бійся мене, — голос звучав м’яко, трохи сумно. — Я просто хотів побачити тебе ще раз…

Анастасія відступила, стискаючи край халата.
— Даніель?.. Це ти?

Тиша. Лише шум хвиль.
І тоді — ледь помітна тінь біля старого дерева за вікном. Силует чоловіка.
Він дивився вгору, просто на неї, і світло маяка на мить висвітило знайомі риси.

— Ти… — прошепотіла вона. Але в ту ж секунду хвиля накрила берег, і коли промінь знову повернувся — тіні вже не було.

Вона стояла довго, поки серце заспокоїлося.
"Море читає серце кожного", — згадалися слова господині.
Але що, коли хтось із минулого читає її серце крізь ніч?..

Сонце вже заходило, кидаючи золоті відблиски на воду.
Анастасія стояла на ґанку, коли раптом помітила його — Даніеля. Він ішов уздовж берега, замислений, руки в кишенях, вітер розкидав волосся.

Вона не стрималася.
— То правда, що ти засватаний?! — крикнула, навіть не думаючи, що хтось може почути.

Він зупинився, повільно обернувся.
— Хто тобі сказав?
— Сафіє. — її голос тремтів. — Ти навіть не заперечуєш…

Даніель мовчав, але в його очах промайнуло щось — біль, сором, роздратування.
— Це не те, що ти думаєш. У нас нічого немає, усе вирішили батьки.

— А я, по-твоєму, що? Просто випадковість на узбіччі? — вона зробила крок до нього. — Ти навіть не хотів, щоб я знала.

— Настю, досить! — він підняв голос, і його руки тремтіли. — Я не можу все пояснити зараз.

— Тоді не підходь до мене! — крикнула вона, і очі заблистіли від сліз.

Він рвучко схопив її за руку.
— Послухай, я не хотів, щоб усе було так.

— Відпусти! — вона вирвалася, і його долоня лишила червоний слід на зап’ястку.
— Ти не розумієш…
— Я все чудово розумію, Даніелю! — її голос зірвався. — Ти боїшся правди. Бо коли дивишся на мене — бачиш те життя, якого не маєш права хотіти!

Він різко відійшов убік, ударив ногою по каменю.
— Ти навіть не уявляєш, що я ризикую, говорячи з тобою!

— А я не просила! — крикнула вона у відповідь, а потім відвернулась, щоб він не бачив її сліз.