Розділ 1. Приїзд

Автобус зупинився на кінцевій біля старої вулиці, де пахло морем, лавром і гарячим каменем.
Анастасія зняла навушники, вдихнула солоне повітря і відчула, як серце трохи заспокоїлося.

Вона все ще згадувала того хлопця — темне волосся, швидкий погляд, різкий голос.
«Міг же справді збити», — подумала вона, дивлячись на дорогу, де все сталося кілька годин тому.
І водночас — усміхнулася. Його обличчя чомусь не йшло з думок.

Перед нею стояв невеликий білий будиночок з блакитними віконницями. На воротах табличка:
“Будинок біля моря. Господиня — Сафіє.”

Вона постукала. За кілька секунд у дверях з’явилася жінка з темною хусткою, привітною усмішкою й глибокими, теплими очима.

— Ассаляму алейкум, къызым! Сен Анастасия, догрумы? — сказала вона мелодійним голосом.
(«Мир тобі, доню! Ти Анастасія, так?»)

Анастасія кліпнула, намагаючись зрозуміти.
— Вибачте… я не дуже… розумію, — ніяково відповіла вона. — Я з України.

Сафіє усміхнулася ширше, кивнула.
— А-а, українка. Добре, добре! Заходь, дитинко. Хата твоя.

Вона провела Анастасію у двір, де квітли рожеві троянди і шуміло море — зовсім поруч, за кількома деревами.
Повітря було густе, тепле, і в ньому відчувалося щось особливе — ніби сам дім дихав спокоєм.

— Бурунъда яшайджакъсын, къызым. Денъиз янында — хузур тут, — сказала жінка, показуючи кімнату.
(«Тут житимеш, доню. Біля моря — спокій тут.»)

Анастасія усміхнулася.
— Гарно сказали… море й справді спокійне.

Сафіє підморгнула:
— Деніз біледі, кім келді, кім кетеді.
(«Море знає, хто прийшов і хто піде.»)

Анастасія не до кінця зрозуміла, але ці слова чомусь залишили теплий слід у серці.

Вона розклала речі, відкрила вікно. Хвилі було чути так близько, що здавалося — вони говорять із нею.
На хвилину заплющила очі — і знов побачила перед собою його: хлопця з машини.

«Цікаво, ким він був?» — прошепотіла собі.
А море за вікном відповіло лише шепотом хвиль.

Вечір опустився на двір тихо, мов ковдра. У небі поволі спалахували перші зорі, а вдалині мерехтіло світло маяка.
Сафіє поставила на стіл чай із м’ятою, пахучим лимоном і печивом, схожим на домашні пісочки.

Анастасія сиділа на ганку й слухала, як море ніжно б’ється об берег.
Мовчання між ними було м’яке — затишне. Але їй не давала спокою одна думка.

— Сафіє ханим, — несміливо почала вона. — А ви не знаєте… тут біля дороги, де я сьогодні йшла, є такий хлопець… темноволосий, на машині. Може, місцевий?

Сафіє підняла брови, ледь усміхнулася й налила ще чаю.
— Ха-а, сен Данияльни айтасыңмы?
(«А-а, ти про Даніеля говориш?»)

Анастасія здивовано кивнула:
— Так, здається, так його звати…

Сафіє зітхнула, відпила ковток чаю й промовила тихіше, вже серйозно:
— Ол баланы къызга сөз берилген. Ол олгъан, къызга уят болмасын.
(«Того хлопця вже засватали. Він обіцяний дівчині, не варто йому голову крутити.»)

Анастасія кліпнула, не розуміючи до кінця, потім перепитала:
— Вибачте, я не зовсім зрозуміла…

Сафіє перевела погляд на море і повторила вже українською, м’яко, ніби не хотіла її образити:
— Він заручений, доню. Його вже засватали.

Анастасія опустила очі на чашку. Усередині щось тихо стислося, хоча вона й не знала чому.
Вона ж навіть не знала його по-справжньому — лише кілька секунд зустрічі, а вже відчула дивне тепло, яке тепер починало гаснути.

— Зрозуміла… — прошепотіла вона. — Дякую, Сафіє.

— Не переймайся, къызым, — лагідно відповіла господиня. — Доля сама знайде, кого треба. А іноді море приводить людей не для кохання, а щоб навчити — як берегти себе.

Анастасія усміхнулася, дивлячись на темну лінію моря.
Їй здалося, що хвилі тихо шепочуть: «Ще не кінець…»