Пролог

Дорога звивалася вздовж моря, сонце вже торкалося горизонту, кидаючи золоті відблиски на капот його чорної машини. Даніель їхав швидко — занадто швидко, ніби намагався втекти від думок, що гуділи в голові гірше за мотор.

Море праворуч переливалося сріблом, повітря пахло сіллю і соснами. Він підняв погляд від керма лише на мить — і побачив її.

Дівчина йшла узбіччям, втупившись у телефон, не помічаючи ні машин, ні світу. Її волосся розвіювалося вітром, а у вухах світилися навушники.

— Обережно! — вигукнув він, різко натискаючи на гальма.

Колеса просковзнули по гравію, машина зупинилася за кілька метрів від неї. Вона підняла голову — переляк, подив і ще щось глибше промайнуло в її очах.

— Ви... могли мене збити, — прошепотіла вона, роблячи крок назад.

— А ти могла хоч іноді дивитися вперед, — відповів він, намагаючись приховати, як шалено б’ється серце.

Вони стояли кілька секунд мовчки, а море за спиною здавалося тихим свідком їхньої першої зустрічі.

Вона не знала, що цей хлопець із темними очима стане тим, кого боятиметься втратити.
А він не підозрював, що саме вона змусить море мовчати — і його серце теж.

Він зітхнув, вимкнув двигун і вийшов із машини.
Дівчина стояла нерухомо, тримаючи телефон у руках, наче щит.

— Ти хоч розумієш, що могла потрапити під колеса? — різко кинув він.

Вона насупила брови й трохи відступила назад.
— Вибачте, я… я не розумію, — сказала тихо, з легким акцентом. — Я українка.

Його погляд м’яко змінився. Усі слова, що готував сказати, раптом зникли.
— Українка? — перепитав він, уже спокійніше. — Ти, мабуть, не звідси?

Вона кивнула.
— Приїхала на практику. Просто… трохи заблукала.

Він провів рукою по волоссю, кидаючи короткий погляд на дорогу, потім знову на неї.
— Заблукала з телефоном у руках? Гарне поєднання.

Дівчина ледь усміхнулася, але в її очах усе ще світився страх.
— Я не знала, що тут така вузька дорога. І не чекала, що хтось летітиме, як вітер.

— Зазвичай я не літаю, — відповів він тихіше. — Але сьогодні… просто не день.

Море поруч знову загуркотіло, наче намагаючись розрядити напругу.
Вона перевела подих, потім зробила крок убік.

— Дякую, що не збили, — сказала вона вже майже з усмішкою. — І вибачте, якщо злякала.

Він мовчки кивнув.
Вона пішла далі, а він ще довго стояв біля машини, дивлячись услід.
Її силует зникав у світлі заходу, і чомусь йому здалося, що разом із нею щось важливе теж пішло — але обов’язково повернеться.

Вона вже майже зникла за поворотом, коли він нарешті прокинувся від дивного відчуття порожнечі.
Даніель дістав телефон із кишені, провів пальцем по екрані й набрав знайомий номер.

— Алло, Сергію? Так, я вже в дорозі, — сказав швидко, дивлячись услід дівчині.
— Ні, нічого серйозного… просто ледве когось не збив. Туристка. Українка.

На тому кінці щось відповіли нерозбірливо.
Даніель зітхнув і кивнув сам собі.
— Та ні, я не кричав. Хоча, може, варто було. Тут зараз повно чужих, усі з телефонами, не дивляться куди йдуть…

Він замовк. Йому раптом стало соромно.
Перед очима все ще стояли її очі — трохи перелякані, але живі, світлі, як небо після дощу.

— Добре, я скоро буду. Та… якщо що, скажи, щоб лишили човен біля гавані. Я сам його заберу, — закінчив він і поклав слухавку.

На мить замислився, потім підняв погляд у напрямку, де щойно зникла дівчина.
Море тихо плескало об каміння, ніби намагаючись щось сказати.

— Українка, — повторив він уголос, і в його голосі прозвучала цікавість, якої він давно не відчував.

Він сів у машину, завів двигун і поїхав далі, але думками залишився там — на тій вузькій дорозі, де вперше побачив її.