Крихкий спокій

Софія

Я сиділа в машині, не поспішаючи заводити двигун. Погляд упирався в будівлю офісу, а в голові ще відлунювала коротка зустріч із Максимом.

Його стримане «Добрий вечір» і спокійний погляд.

Усе минуло саме так, як я й хотіла. Він не став зупиняти мене, заводити розмову чи шукати приводу затримати поруч. Просто привітався й пішов далі.

Я повільно видихнула.

Схоже, Максим дотримав свого слова. Принаймні поки що. І це мене неабияк заспокоювало. Тепер я могла не хвилюватися через кожну зустріч у коридорі й просто займатися своєю роботою.

Я вже потягнулася до ключа запалювання, коли помітила його біля автомобіля неподалік.

Максим щойно підійшов до своєї машини, біля якої на нього вже чекала дівчина. Вона стояла, спершись на дверцята, і тримала в руках телефон.

Побачивши його, дівчина широко усміхнулася. Максим, схоже, не очікував на таку зустріч, але швидко відповів їй усмішкою.

Вони обмінялися кількома словами, а потім дівчина підійшла ближче й обійняла його. Він обійняв її у відповідь, і на його обличчі з’явилася щира усмішка.

Я мимоволі затримала погляд.

Вони виглядали дуже близькими. Дівчина щось жваво розповідала, Максим слухав її, час від часу усміхаючись. Було помітно, що вони раді бачити одне одного.

Цікаво, хто вона?

Можливо, його дівчина.

Ця думка промайнула сама собою, і я відразу відвела погляд. Хоча, якщо так, то нічого дивного в цьому не було. Максим цілком міг мати стосунки. Та й минуло достатньо часу, щоб у його житті з’явилася інша людина.

Тим часом він відчинив пасажирські дверцята, дівчина сіла в автомобіль, а Максим обійшов машину й зайняв водійське місце. Незабаром вони виїхали з парковки.

Я провела їх поглядом, а тоді нарешті завела двигун.

Що ж, схоже, кожен із нас справді рухається далі.

Я ввімкнула передачу й виїхала з парковки. Вдома на мене чекала Єва, і я хотіла якнайшвидше повернутися до неї.

Дорогою додому я намагалася переключитися на звичні думки: що приготувати на вечерю, чи все є вдома, чи не забула купити щось для Єви.

Коли я зайшла до квартири, з дитячої кімнати одразу почувся дзвінкий голос донечки.

— Мамо!

Єва вибігла мені назустріч, наскільки дозволяли її маленькі ніжки. Я присіла й підхопила її на руки.

— Ну привіт, моя дівчинко. Сумувала за мамою?

Вона обхопила мене за шию й притулилася щокою до плеча.

— Сьогодні ти раніше, — озвалася мама, виходячи з кухні. — Як день минув?

— Нормально. Трохи незвично, але загалом усе добре.

Я поставила сумку на тумбу й пройшла з Євою до кімнати.

— На роботі все спокійно? — запитала мама.

— Так. Потроху звикаємо до нового керівництва.

Я не стала нічого додавати. Не хотілося знову повертатися до думок про Максима, тим паче зараз, коли я нарешті була вдома.

Єва вже тягнула мене до своїх іграшок, показуючи щось на килимі. Я вмостилася поруч із нею й почала розглядати її маленькі скарби, уважно слухаючи нескінченні пояснення, які вона супроводжувала жестами та окремими словами.

За якийсь час усі думки про роботу остаточно відійшли на другий план.

І це було саме те, чого мені зараз хотілося.

Минуло кілька днів.

Поступово все почало ставати на свої місця. Робочі питання вирішувалися, нове керівництво знайомилося з колективом, а я дедалі рідше згадувала про те, що тепер Максим є частиною нашої компанії.

Ми кілька разів бачилися здалеку, але на цьому все й обмежувалося. Він займався своїми справами, я — своїми. Жодних несподіваних розмов чи спроб зблизитися не було.

Здавалося, наша домовленість мовчки залишалася в силі.

Олег теж поступово перестав повертатися до теми Максима. Хоча іноді я ловила на собі його уважний погляд, коли мова заходила про керівництво або зміни в компанії. Можливо, я просто стала помічати більше, ніж раніше.

Після роботи на мене чекали звичні домашні клопоти, час із Євою та маленькі радощі, з яких складалися наші будні. І мені подобалося, що все знову було передбачуваним.

Я навіть почала думати, що найскладніше вже позаду.

Одного ранку я прийшла до офісу трохи раніше, ніж зазвичай. Встигла зробити собі каву, переглянути пошту й розібрати кілька термінових листів, коли до мого столу підійшов директор.

— Софіє, маєш хвилинку?

— Так, звичайно.

Він поклав переді мною теку з документами.

— Потрібно підготувати зведений звіт за останній квартал. Нове керівництво хоче детальніше ознайомитися з роботою нашого відділу. Я переглянув твої попередні звіти й вирішив доручити це тобі.

Я відкрила теку й пробіглася поглядом по документах.

— До якого терміну потрібно підготувати?

— До кінця тижня. Але є ще один момент. Максим Олегович хоче особисто обговорити результати з кількома працівниками. Тебе це теж стосується.

Я на мить завмерла, намагаючись не видати своєї реакції.

— Тобто мені потрібно буде представити звіт особисто?

— Саме так. Нічого складного. Просто поясниш основні цифри й відповіси на запитання, якщо вони виникнуть.

— Добре. Я підготую.

Директор кивнув і пішов далі між робочими столами.

Я повільно закрила теку й на мить замислилася.

Отже, уникати зустрічей було простіше, поки вони не стосувалися роботи. Але я сама вирішила залишитися в компанії, а отже, мала бути готовою і до таких ситуацій.

— Уже встигли завантажити роботою? — почувся голос Олега.

Він підійшов до мого столу й поглянув на теку.

— Звіт для нового керівництва, — відповіла я. — Треба буде ще й особисто його представити.

Олег на мить затримав погляд на документах.

— Кому саме?

— Максимові Олеговичу.

Він не відразу відповів. Лише трохи нахилив голову, ніби обмірковував почуте.

— Зрозуміло. Що ж, тоді краще все ретельно перевір. Він, мабуть, захоче знати кожну дрібницю.

— Я й так збиралася.

— Не сумніваюся.

Олег ледь усміхнувся, побажав мені успіху й повернувся до свого робочого місця.Я знову відкрила теку й почала уважно переглядати документи. Потрібно було звірити показники за кілька місяців, перевірити зміни в договорах і пояснити окремі розбіжності.