Майже незнайомі

Максим

Ранок почався зі звичного дзвінка будильника.

Я вимкнув його й кілька секунд лежав, дивлячись у стелю. Попереду був черговий робочий день, насичений зустрічами та питаннями, які потрібно було вирішити якомога швидше.

Повернення виявилося складнішим, ніж я очікував. Не через роботу чи нову компанію. До цього я був готовий.

Найважче було звикнути до думки, що тепер Софія знову перебуває зовсім поруч. І хоч я вирішив не втручатися в її життя, уникнути самого факту її присутності вже не міг.

Я починав злитися на себе за те, що дозволяю цій зустрічі так сильно впливати на мене.

Два роки я вчився жити без неї. І не збирався перекреслювати все це лише тому, що тепер ми працюємо в одному місці.

Після душу я приготував каву, переглянув повідомлення й відкрив графік на день. Кілька зустрічей можна було провести дистанційно, але одну я вирішив залишити особистою — з керівниками відділів.

Мені потрібно було зрозуміти, як насправді працює компанія, а не лише читати звіти, підготовлені для нового власника.

Близько дев’ятої зателефонував Андрій.

— Доброго ранку. Ти вже дивився оновлений графік?

— Так. Зустрічі з керівниками залишаємо. Але спочатку хочу поговорити з директором.

— Він буде за пів години. Ще одне: я підготував коротку інформацію про працівників, які відповідають за ключові напрямки.

— Надішли мені.

— Уже відправив.

Я відкрив пошту й знайшов потрібний файл. Переглянув прізвища, посади, стаж роботи. Звичайна інформація, яка мала допомогти мені зорієнтуватися в команді.

І раптом погляд зупинився на одному рядку.

Софія Коваль.

Я перечитав його ще раз.

Її ім’я виглядало настільки звичайно серед інших, що на мить стало дивно: як легко тепер воно могло опинитися в робочому документі, хоча колись я не міг вимовити його без внутрішнього болю.

Я перегорнув сторінку.

Не став шукати її посаду, не відкривав особову справу. Мені не потрібно було знати про неї більше, ніж вона сама хотіла б розповісти.

Я закрив файл.

— Максиме Олеговичу, ви мене слухаєте?

Голос Андрія повернув мене до розмови.

— Так. Вибач. Продовжуй.

— Кажу, що директор просив перенести зустріч із керівниками відділів на другу половину дня. До обіду він хоче показати тобі поточні фінансові документи.

— Добре. Нехай буде так.

Ми ще кілька хвилин обговорювали справи, після чого я зібрався до офісу.

У компанії мене зустрів директор. Ми пройшли до його кабінету, де вже чекали підготовлені документи.

Першу годину говорили виключно про роботу. Контракти, борги, клієнти, проблемні напрямки. Я ставив запитання, він відповідав, іноді помітно нервував, коли мова заходила про помилки попереднього керівництва.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли одну річ, — сказав я, відклавши черговий звіт. — Мені не потрібні красиві цифри на папері. Якщо є проблема, я хочу знати про неї одразу. Не через місяць, коли вже нічого не можна буде виправити.

— Звісно, Максиме Олеговичу.

— І ще. Не потрібно приховувати від мене помилки працівників. Але й карати людей за кожну дрібницю я не збираюся. Мене цікавить результат і те, наскільки команда готова працювати над ним.

Директор кивнув.

— Я зрозумів.

Після обіду почалися зустрічі з керівниками відділів. Кожен коротко розповідав про свій напрямок, проблеми й потреби.

Я слухав, занотовував важливе, ставив уточнювальні запитання.

Усе йшло за планом, поки директор не згадав про відділ, у якому працювала Софія.

— Тут у нас є кілька сильних працівників. Зокрема, Олег і Софія. Вони добре знають поточні процеси й можуть допомогти з адаптацією нових правил.

Я підняв очі від документів.

— Софія Коваль?

— Так. Вона працює з нами вже певний час. Відповідальна, уважна до деталей. Олег також має хороший досвід.

Я коротко кивнув.

— Добре. Тоді нехай керівник відділу підготує пропозиції щодо покращення роботи. Мені важливо почути думку людей, які щодня займаються цими процесами.

— Можемо запросити їх на окрему зустріч.

— Не потрібно поспішати. Спочатку нехай підготують матеріали.

Я перегорнув сторінку, даючи зрозуміти, що питання закрите.

Мені не хотілося, щоб хтось помітив мою реакцію. Особливо сам директор. Софія була працівницею компанії, і я мав ставитися до неї так само, як до всіх інших.

Принаймні, саме цього я вимагав від себе.

Ближче до вечора я вже збирався повертатися до свого кабінету, коли в коридорі почув знайомий голос.

— Софіє, зачекай хвилинку.

Я зупинився біля дверей переговорної. Не навмисно. Просто її голос змусив мене завмерти.

— Щось сталося? — відповіла вона.

— Хотів уточнити щодо документів. Ти вже закінчила з таблицею?

— Так, я відправила її керівнику ще годину тому.

— Добре. Тоді завтра подивимося разом.

Я не бачив їх, але впізнав голос Олега.

Олег. Я впізнав його ще до того, як побачив. За ці роки він майже не змінився. Той самий голос, манера говорити, звичка триматися впевнено навіть у звичайній розмові.

Колись ми знали одне одного значно краще. Тепер же між нами залишилося надто багато недомовленого.

Я не знав, наскільки близько він спілкувався із Софією всі ці роки. І, чесно кажучи, не був упевнений, що хочу це знати.

За кілька секунд двері сусіднього кабінету відчинилися. Я відступив убік, щоб пропустити працівника, який виходив із нього.

Софія з’явилася в коридорі майже одразу.

Наші погляди зустрілися.

Вона на мить зупинилася. Її обличчя залишалося спокійним, але я помітив, як змінився вираз очей.

— Добрий вечір, — сказав я.

— Добрий вечір.

Усього два слова. Жодного зайвого руху, жодної спроби затриматися.

Вона пройшла повз мене.

Я не обернувся.

Не покликав її. Не запитав, як вона. Не спробував знайти привід для розмови.

Я ж сам вирішив, що так буде правильно.